Декількома словами
Венесуельський диригент Густаво Дудамель та Лондонський симфонічний оркестр завершили свій дебютний тур концертом у Мадриді. Програма протиставляла музику Ріхарда Штрауса та Моріса Равеля, при цьому виконання Равеля виявилося особливо переконливим.
Лондонський симфонічний оркестр (ЛСО), відомий своєю віртуозністю та універсальністю, успішно завершив свій перший спільний тур із венесуельським диригентом Густаво Дудамелем. Серія з чотирьох виступів відбулася в Мадриді та Барселоні, а кульмінацією став надзвичайний концерт 12 травня в Національному залі в Мадриді, який завершив гастрольний цикл.
Програма туру, розроблена Дудамелем, мала на меті продемонструвати майстерність ЛСО шляхом зіставлення німецького та французького музичного модернізму, що віддзеркалює історичне протистояння після франко-прусської війни. До програми увійшли чотири твори видатних оркестраторів Ріхарда Штрауса та Моріса Равеля, написані між 1888 і 1910 роками. Ці композиції протиставляли німецький ідеал музики як засобу дослідження емоційного та психологічного, французькому погляду на музику як на джерело задоволення та краси.
На фінальному концерті в Мадриді баланс схилився на бік французької музики, особливо у першій частині. Виконання симфонічної поеми Штрауса "Дон Жуан" почалося вражаюче, передаючи юнацький імпульс головного героя. Однак решті твору забракло глибини, попри відмінну техніку оркестру. Солісти, зокрема скрипаль Бенджамін Гілмор та гобоїстка, продемонстрували високу майстерність, але Дудамелю не вдалося повністю відтворити розчарування персонажа.
Перехід до Равеля виявився дивовижним. На початку циклу пісень "Шехеразада" ЛСО показав значно прозоріше звучання. Дудамель збагатив його, підкресливши текстури світу фантазії, що оточує солістку в розлогій першій пісні "Азія". Латвійська сопрано Марина Ребека стала розкішною солісткою з потужним, однорідним і гнучким голосом, хоча її французька вимова не завжди була ідеальною. "Зачарована флейта" мала вишукані соло, а "Байдужий" майстерно передав амбівалентність між бажанням та апатією.
Проте найкращим моментом вечора стало виконання "Іспанської рапсодії" Равеля після перерви. Дудамель максимально загострив кожну динаміку та текстуру партитури, не забуваючи при цьому ані про нічну атмосферу початку, ані про ритми малагеньї та хабанери наступних частин. Його бачення твору підкреслило модернізм письма Равеля понад його відому екзотичність. І перетворило святковий фінальний рух на ідеальний синтез чуттєвості та життєвої сили.
Концерт завершився сюїтою з опери Штрауса "Кавалер троянди", складеною диригентом Артуром Родзинським. Ця оркестрова добірка, хоч і не поважала порядок подій в опері, ефективно перефразовувала її музичні досягнення. ЛСО знову ідеально адаптувався до більш флегматичного та насиченого звучання німецького композитора, і Дудамель тут сяяв яскравіше, ніж у "Дон Жуані". Однак йому знову забракло глибини для занурення в складність цієї партитури. Тим не менш, фінальний вальс, що святкує поразку барона Окса, прозвучав потужно і викликав гучну овацію. На фінальних поклонах Дудамель продемонстрував ідеальне взаєморозуміння з музикантами ЛСО, хоча наразі їхня історія, здається, більш французька, ніж німецька.
