Дюк Еллінгтон за роялем, співає Іві Андерсон. Кохання — як цигарка. Я чую цю пісню надвечір, коли день добігає кінця. Тепер, коли куріння — це гріх, я згадую, що колись був блакитний дим, який, одночасно вбиваючи, робив тебе щасливим. Кохання було як та цигарка, що згорала, наближаючись до губ, залишаючи попіл позаду. Кохання називають небом, зіркою, що сяє у темряві, птахом у польоті, весняною квіткою. Нічого такого немає, співає Іві Андерсон своїм хрипким голосом. Кохання — як цигарка. Ти тримаєш її в пальцях, підносиш до губ, запалюєш серцем, а жар створює попіл — біль, що виникає, коли з останньою затяжкою кохання покидає тебе і зникає.

Також могло статися, що ця цигарка запалювалася з ранковим сонцем, коли ти сидиш на пристані в затоці, як співає Отіс Реддінг, спостерігаючи, як припливає і відпливає вода. Кораблі, що виходять з порту, не везуть на борту щасливих пасажирів, які махають руками з палуби; це військові кораблі, завантажені солдатами, які йдуть вбивати своїх братів у далекій, незнайомій країні. Ти будеш бачити, як вони відпливають знову і знову. Деякі вже не повернуться. Багато хто повернеться у чорному пластиковому мішку. Можливо, ти думаєш, що, що б ти не робив, нічого не зміниться, що залишається лише сидіти на пристані в затоці, спостерігаючи за припливами і відпливами, мовчки курячи цигарку, доки не настане ніч. Можливо, світ ось-ось розколеться під дощем сталі, але все могло б знову набути сенсу, якби безлад історії підкорився розміреній красі гекзаметра Піндара, достатньо було б одного вірша, благословенного стародавніми богами, або тієї пісні, яку співали Іві Андерсон та Отіс Реддінг. Сидячи на пристані в затоці, дивлячись, як заходять і виходять військові кораблі, ти згадував те кохання, що обпікало твої губи.