«Кафе Хіхон», відкрите у 1888 році на Пасео де Реколетос у Мадриді, нарешті закриває свої двері у звичному вигляді. Цього разу це справді кінець. Його придбала Група Cappuccino, яка, згідно з їхньою рекламою, є лідером серед розкішних ресторанів і кав'ярень, розташованих у привілейованих місцях, таких як Майорка, Ібіца, Марбелья та Гштаад. Компанія «характеризується неймовірно унікальною архітектурою та дизайном, а також бездоганною якістю та подачею своєї кухні».

Це означає, що всі привиди «Кафе Хіхон», почувши це, розбіглися. І хоча приміщення може залишитися незмінним, воно втратило свою душу — а це і є спосіб зникнути назавжди.

Я ніколи не почувався щасливішим, ніж у ті часи, коли ми пливли на цій баржі, повній мрійливих пасажирів, які марно чекали, що слава раптом зійде на борт і увінчає їх. Це були ті далекі, блакитні дні юності, коли ми відчували себе пілотами завтрашнього дня. Франкізм вже хилився до занепаду, а ми спалювали години в цьому просторі, підперши голову кулаком, споглядаючи майбутнє, що проходило за вікном, і згадуючи море з криками чайок, яке ми залишили позаду.

Праворуч від входу збиралася компанія, що складалася з акторів, журналістів та магістратів Демократичного правосуддя. Навколо мармурового столика вголос обмінювалися новинами зі світу шоу-бізнесу, редакцій газет, судів або просто з власного життя, приправленими свіжими плітками.

Поруч із цим зібранням, притуливши вухо, дрімав керманич цієї старої баржі, сидячи на табуреті, спиною до своєї шафки з тютюном та лотереєю. Альфонсо, продавець сірників, у синій куртці машиніста, відривав квитки молодим людям, які вперше входили до кав'ярні, шукаючи щось невловиме, з тривогою в діафрагмі.

Я згадую, як одного разу, прибувши на острів Улісса, я сів писати. І тоді я пригадав, що від мого столика біля першого вікна «Кафе Хіхон» до вбиральні було лише 11 кроків. Я зрозумів, що не потрібно було їхати так далеко. Достатньо було уявити себе Уліссом і що повернення з вбиральні до столу — це повернення на Ітаку, оскільки на цьому короткому шляху я міг зустріти всіх персонажів «Одіссеї»:

• Німфу Каліпсо
• Навсікаю
• Чарівницю Кіркею
• Поліфема
• Телемаха

І, нарешті, саму Пенелопу, яка чекала за столиком, поки залицяльники Антиной та Еврімах намагалися залицятися до неї, поки ти затримався у вбиральні.

Були дні оргіастичної повноти та повільні вечори нудьги перед чашкою кави, де тонули недопалки; довгі сеанси мовчання в очікуванні літературної слави; приховані депресії, туман сигаретного диму, що обкурював душу. Я зрозумів, що «Кафе Хіхон» — це також поганий спосіб старіти, і тому багато років тому я вирішив зійти на першій зупинці і дозволити кораблю відплисти у тумані по Кастельяні, вниз по річці. Час стер обличчя, які колись були нам знайомі. Сміх щастя з друзями набув на відстані пневматичного звуку. Столики, населені фігурами, що множилися у дзеркалах «Кафе Хіхон», перетворилися на жовтий дим. Прощавай.