Іноді я не усвідомлюю, що зник, аж поки не повертаюся. Щоб зникнути, не обов'язково відчиняти двері, спускатися сходами чи навіть вставати з дивана. Можна просто завмерти, розгублено дивлячись у простір, і зникнути. Я зникаю ще з уроків арифметики в дитячому садку: з «два на два – чотири» та «сім на сім – сорок дев'ять». Також з часів вивчення змінних і незмінних частин мови: яким же нудним був прислівник, такий статичний, і якими гнучкими були дієслова та іменники, такі еластичні, чи не так? Я бігав туди-сюди від парти з тією ж легкістю, з якою зараз ходжу туди-сюди від дивана, без необхідності залишати, як персонажі казок, ментальні хлібні крихти вздовж шляху.

Я тікаю з потягів, літаків і готельних номерів. Навіть з парку мені вдавалося зникнути, просто гуляючи між деревами. Я – природжений втікач. Зараз я тікаю з цієї колонки. Як? Прокопуючи тунель у другому абзаці. Якщо почати копати його в першому, читач помітить і засипле виходи. І ти залишаєшся там, задихаєшся. Є колонки, які зберігають, мертвими, своїх авторів (або авторок, клятий гендерно-нейтральний підхід). Робиш колонці розтин і знаходиш там письменника чи письменницю, що захлинулися у власній словесній блювотині. Ти повинен прикидатися, що тобі добре в статті, щоб ніхто, навіть ти сам, не помітив, що ти шалено хочеш втекти.

І ось, я вже викопав більше половини тунелю. Без метушні, без поспіху, не поспішаючи. Навіть запалив сигарету, яка здалася мені неймовірно смачною. Колонка наповнена ароматом Camel. Вдихніть. Ви відчуваєте запах? Ще три-чотири лопати землі або слів – і я опинюся по той бік колючого дроту. Власне, я вже бачу світло. Перш ніж покинути дірку та побігти до лісу, я переконаюся, що поблизу нікого немає. Я виходжу, я йду. Залишайтесь тут.