Новий термін Дональда Трампа перевертає світ з ніг на голову. Наразі відбулося три значні зміни. Перша — це новий протекціонізм; ми спостерігаємо перші кроки торговельної війни, яка буде шкідливою для всіх сторін.

Друга — це відмова Сполучених Штатів від багатосторонності. Зневага та ворожість нової адміністрації Трампа до своїх європейських союзників не можуть бути більш явними. Те саме стосується і ставлення до міжнародних організацій.

Третя — це нова позиція Сполучених Штатів у війні в Україні. Від щедрого фінансування опору українців російському вторгненню Вашингтон перейшов до пошуку мирної угоди, в якій, схоже, Росія отримає перевагу. Цей поворот порівняно з епохою Джо Байдена застав Європу зненацька.

На тлі цих подій можливі два досить різні європейські погляди. Один — домінуючий, що ґрунтується переважно на ідеї переозброєння. Є й інший, про який говорять менше. Хоча вони не є взаємовиключними, вони штовхають у різних напрямках.

Згідно з домінуючою інтерпретацією, Європа залишилася сама. Вона більше не може покладатися на свого колишнього союзника та захисника. З часів Холодної війни західні країни розуміли, що якщо міжнародна ситуація погіршиться і виникне серйозний конфлікт, який безпосередньо торкнеться Європи, Сполучені Штати виступлять як захисна наддержава. В обмін на цю безпеку Європа не виявляла великого опору американським військовим авантюрам (наприклад, в Афганістані чи Іраку) і серйозно не ставила під сумнів беззастережну підтримку США Ізраїлю.

Тепер це розуміння зруйновано. Навіть незрозуміло, чи функціонує НАТО зараз як справжній альянс. Ми не знаємо, якою була б реакція Сполучених Штатів, якби Росія напала на країну Балтії. І, ніби цього було недостатньо, Трамп погрожує якимось чином (ще не уточненим) анексувати Гренландію, територію країни-союзника НАТО.

За таких обставин для Європи цілком логічно прагнути стратегічної автономії. Настав час Європі порвати із залежністю, яку вона завжди мала від Сполучених Штатів. Європейський Союз має стати дорослим. Це передбачає нову модель безпеки поза старим американським другом. І, як і слід було очікувати, європейські країни мають долучитися до побудови цієї моделі, витрачаючи більше на оборону. Згідно з цим поглядом, немає іншого виходу, окрім як переозброюватися, доки не буде досягнуто спроможності реагувати, яка б стримала Росію від вторгнення в нові країни.

Дехто стверджує, що російська загроза не настільки серйозна, що її перебільшують з наміром пом’якшити опір громадян, який може виникнути через ставку на переозброєння. На думку частини аналітиків, Росія не має ні інтересу, ні достатніх ресурсів для вторгнення у Східну Європу.

Однак, навіть якщо припустити, що Росія є загрозою для виживання Європи (що, повторюємо, не підкріплено вагомими доказами), існують інші способи вирішення проблеми. Вони залежать, зрештою, від дещо іншого розуміння того, що означає для Європи президентство Трампа.

Згідно з цією іншою інтерпретацією, глибокий зсув у міжнародних відносинах є наслідком того, що лідер з явними авторитарними тенденціями переміг на виборах у наймогутнішій країні світу. Внутрішня криза НАТО — це не результат глибоких змін у відносній силі країн, а політичне рішення президента Сполучених Штатів, який руйнує багато консенсусів, що діяли в період після Другої світової війни. Рішення Трампа розірвати зв’язки з Європою не є поодиноким фактом, а частиною більш далекосяжного політичного проєкту, перші прояви якого не залишають сумнівів щодо його реакційного та авторитарного натхнення: чистки в адміністрації та спецслужбах, переслідування іммігрантів, атаки на наукову інфраструктуру країни, беззастережна підтримка дій Ізраїлю, обмеження свободи слова під приводом боротьби з антисемітизмом та сумніви щодо судової влади.

Хіба щось подібне не може статися незабаром у Європі? Ультраправі вже давно набирають силу на континенті й підбадьорилися після перемоги Трампа. Не можна повністю виключати, що через кілька років Марін Ле Пен (або її наступник) зможе очолити Францію, Мелоні залишиться в Італії, а Аліс Вайдель увійде до коаліційного уряду Німеччини. Якби щось подібне сталося, найімовірніше, ЄС вибухнув би зсередини або перетворився б на союз, далекий від своїх початкових цілей.

На думку автора, найбільша загроза для виживання ЄС походить не від Росії, а від браку реакції європейських політичних еліт на зростання нових правих сил. Припустимо, що всі країни домовляться, швидко збільшать військові витрати і модель стратегічної автономії ЄС буде встановлена, але Франція, Німеччина, Італія (і, можливо, Іспанія) потраплять до рук лідерів, подібних до згаданих вище. Яка користь нам буде від стратегічної автономії за таких умов? Ми опинимося в такому ж поганому становищі, як зараз американське суспільство.

Пріоритетом має бути запобігання авторитаризму нових правих. Це не означає забувати про російське питання. Але хіба не було б розумніше шукати угоду про мирне і тривале співіснування з Росією, гарантуючи нейтралітет України (подібно до того, як це було зроблено з Австрією під час Холодної війни), і таким чином зосередити всю політичну енергію на пошуку заходів та угод, які б зменшили внутрішню загрозу реакційного відкату? Мета, до якої прагнуть так багато політиків і значна частина європейської інтелігенції, — виведення Росії з окупованих територій, — на даний момент малореалістична. Це не тільки надзвичайно дорого з точки зору людських та економічних ресурсів, але й ризикує перерости в конфлікт більшого масштабу з непередбачуваними наслідками (Росія залишається великою ядерною державою).

Крім того, наразі, схоже, немає достатнього консенсусу для відправки тисяч європейців гинути на українському фронті. Шукаймо стримування Росії та зосередьмося на тому, як спрямувати економічну та соціальну політику для нейтралізації авторитарної небезпеки. Політично це вимагає переконати ліберальних та консервативних правих розривати стосунки з авторитарними правими; економічно — потрібно інвестувати, щоб зняти деякі з образ, які спонукають багатьох громадян підтримувати цих правих.

Найгірше, що може з нами статися, — це якщо європейські країни скотяться по схилу, подібному до Сполучених Штатів. Насправді, в середньостроковій перспективі авторитарний дрейф всередині ЄС є більш імовірним, ніж побачити російські танки у Варшаві. Але замість того, щоб мобілізуватися для запобігання цьому дрейфу, правлячі еліти зосереджують усі зусилля на безпеці, ніби існує неминуча зовнішня загроза, тоді як найбільша небезпека — це «трампістське» зараження континенту.

Максим Коваленко — експерт із глибокого аналізу та фактчекінгу. Пише аналітичні статті з точними фактами, цифрами та перевіреними джерелами.