Декількома словами
Європейський Союз представив програму залучення міжнародних вчених, але її фінансування та рівень зарплат суттєво поступаються американським стандартам. Зазначається, що для успіху потрібні значно більші інвестиції, підтримка професорів-підприємців та спрощення бюрократії, інакше Європа може втратити шанс отримати цінні кадри.
Європейський Союз анонсував нову програму вартістю 500 мільйонів євро, спрямовану на залучення міжнародних дослідників до Європи. На перший погляд, ця цифра здається амбітною, але варто розглянути її в ширшому контексті.
У Сполучених Штатах багато провідних університетів функціонують за моделлю ендаументу (цільового капіталу). Це означає, що вони мають значні "заощадження", які інвестують для отримання річного прибутку. Частина цього прибутку (близько 4%) спрямовується на фінансування досліджень, стипендій та зарплат, тоді як основний капітал продовжує зростати. На цьому тлі європейська програма "Choose Europe" із річним фінансуванням у 250 мільйонів євро виглядає скромною. Вона не порівнюється з виплатами з ендаументів Гарварда чи Єльського університету, а радше з доходами менш відомого університету. Фактично, європейська інвестиція є трохи меншою за річну виплату з ендаументу Університету штату Огайо.
Проблема не лише в розмірі інвестицій, а й у величезному розриві в оплаті праці. Штатний професор у Мадридському університеті Комплутенсе заробляє близько 35 000 євро на рік. Натомість середній професор в Університеті Мічигану отримує 207 000 доларів (близько 195 000 євро). Це означає, що за чотири роки роботи в Мічигані науковець заробляє стільки, скільки його колега в Іспанії отримав би за два десятиліття. Ця різниця є прірвою. Щоб переконати дослідника, який вже має свою лабораторію та родину в США, потрібно запропонувати щось значно краще, ніж тимчасові контракти чи трирічні гранти.
Деякі країни, як от Іспанія, намагаються скористатися цією можливістю та розширили свою програму залучення міжнародних талантів, виділивши додаткові 45 мільйонів євро на найближчі три роки (для порівняння, футбольний клуб "Атлетіко Мадрид" інвестував понад 180 мільйонів євро в трансфери за сезон 2024/2025). У минулому ця програма залучила лише 58 науковців, більшість з яких (59%) є громадянами Іспанії. Проте і тут програма надає мало впевненості щодо того, що буде з дослідниками після закінчення терміну дії стимулів. Важливо також врахувати, що зусилля Іспанії становлять лише 0,0025% від її річних державних видатків (при ВВП близько 1500 мільярдів євро та державних видатках 600 мільярдів євро на рік) і еквівалентні річним виплатам з ендаументу американського університету, який є надто малим, щоб фігурувати на сайті Національного центру статистики освіти США. Це приблизно третина від того, що щорічно виплачує ендаумент Університету Алабами, який посідає лише 120-те місце серед університетів з найбільшими ендаументами.
Якщо бюджет відображає пріоритети, то Європа багато говорить, але мало інвестує.
Однак ця критика має на меті спонукати Європу до більш рішучих дій. Є пропозиція створити великий Європейський дослідницький фонд — суверенний фонд, який інвестуватиме довгостроково та генеруватиме стабільний дохід для сталої підтримки досліджень найвищого рівня.
Яким має бути цей фонд? Можна уявити фонд розміром в одну восьму від поточного європейського плану переозброєння (оцінюваного в 800 мільярдів євро). 100 мільярдів євро здається значною сумою, але це приблизно сукупні ендаументи трьох найбільш забезпечених американських університетів: Гарварда, Єля та Стенфорда. Інвестований під 4%, такий фонд міг би генерувати близько 4 мільярдів євро щорічно — не протягом трьох років, а назавжди. Це дозволило б створити, наприклад, 4000 кафедр досконалості, кожна з яких мала б фінансування в мільйон євро на рік. Така підтримка була б удвічі більшою, ніж та, що надається найпрестижнішими європейськими грантами ERC, які в кращому випадку виплачують 2,5 мільйона євро за 5 років (або півмільйона на рік для всієї команди).
Ще одна важлива річ, яку могла б зробити Європа, — це відкрито сприяти професорам-підприємцям. На відміну від США чи Китаю, які отримують величезну вигоду від науковців, що створюють бізнес, європейська система трансферу технологій базується на ідеї, що компанії отримують знання через співпрацю з академічним світом. Це призводить до багатьох зустрічей, але до малої кількості стартапів під керівництвом професорів. У США та Китаї фігура професора-підприємця є надзвичайно поширеною та високо цінується. Яскравим прикладом є Боб Лангер з MIT, який брав участь у заснуванні понад 30 різних компаній.
Необхідно заохочувати професорів-підприємців, оскільки ідеї подорожують не на папері, а в головах людей. Тож академік, який відкрив пептид чи алгоритм, має брати участь у компанії, що намагається його комерціалізувати. Успіх професора через підприємництво — це не неправильне використання ресурсів, а один із найефективніших способів, завдяки якому фінансування досліджень приносить користь реальному світові. Професор-підприємець створює численні робочі місця та допомагає підтримувати економіку на передовій технологій.
І, звичайно, Європа мусить спростити свою заплутану бюрократію. Ганебний приклад в одній з країн — необхідність для іспанських дослідників отримувати фіктивні "дипломи" від організаторів конференцій для відшкодування витрат на поїздки. Це сумнозвісний "іспанський папірець".
Європа має історичну можливість. Багато науковців сьогодні як ніколи готові розглядати переїзд. Але якщо ми хочемо, щоб вони розглянули Європу, ми повинні стати серйознішими. Є щирі сумніви, що це станеться. Однак, від щирого серця, хочеться, щоб ці сумніви були розвіяні.
