Декількома словами
У Мадриді відкрилася виставка іспанської фотожурналістки Маріси Флорес, що охоплює пів століття історії країни через 185 знімків. Експозиція демонструє ключові моменти Переходу та соціальні зміни в Іспанії.
У мадридській Sala Canal de Isabel II відкрито велику виставку, присвячену творчості відомої іспанської фотожурналістки Маріси Флорес. Експозиція, що налічує 185 світлин, охоплює пів століття історії Іспанії, зафіксованої об'єктивом фотографа, яка працювала у провідному іспанському виданні з 1976 по 2012 рік.
Маріса Флорес, народжена 1948 року, стала свідком і літописцем епохальних подій у житті країни: від повернення «Герніки» Пікассо на батьківщину до перших маніфестацій за право на аборти, роботи постфранкістського Конгресу депутатів у період Переходу. Виставка передає соціальне та політичне кипіння тієї епохи.
Експозиція організована Департаментом культури уряду Мадрида і триватиме до 20 липня. Кураторкою виставки є Моніка Карабіас Альваро. Представлено роботи у різних форматах: від класичних відбитків на фотопапері до світлових коробів. За свій внесок у фотожурналістику Флорес була відзначена престижними нагородами.
Відвідувачі виставки зможуть як згадати особисті моменти, побачивши відображення змін в іспанському суспільстві без ностальгії, так і відкрити для себе абсолютно новий світ, якщо вони не були свідками тих подій. Флорес підкреслює, що в експозиції представлені насамперед журналістські факти та ключові постаті того часу.
Розповідаючи про свій шлях, Маріса зізнається, що ніколи від початку не думала, що фотографія стане її професією. Пристрасть до зображення з'явилася ще в дитинстві, а потім можливість робити і показувати фото призвела до перших успіхів. Навчаючись у професіоналів та вдосконалюючи техніку, вона усвідомила, що може жити цією справою.
Головним принципом у роботі для неї завжди було прагнення зробити щось відмінне від інших, привносячи особистий погляд, уникаючи «офіціозу», але при цьому завжди передаючи суть новини. Якщо при цьому вдавалося зловити чудове світло і створити гарний кадр — це був бонус.
Робота фотожурналіста, особливо в гарячих точках або під час швидкоплинних подій, вимагає миттєвої реакції. «Якщо не зловиш момент, він не повернеться», — зазначає Флорес. Це поєднання перебування в потрібному місці, удачі та чіткого розуміння того, що ти хочеш закарбувати.
Коли Маріса Флорес починала свою кар'єру, фотожурналістика була переважно чоловічою сферою. Вона згадує, що, хоча й стикалася з упередженнями, особливо в офіційних колах, загалом робота з колегами-чоловіками складалася добре. Особливу підтримку вона відчувала в редакції, де працювала.
Говорячи про зміни в індустрії за останні пів століття, Флорес відзначає скорочення бюджетів, що призвело до широкого використання фотографій від великих агентств — часто одні й ті самі знімки з'являються у всіх виданнях. Як графічний редактор, вона завжди прагнула обирати найкращу фотографію, незалежно від того, хто її зробив. Якість завжди була пріоритетом, але сьогодні це вимагає значних витрат. Технології ж зробили передачу інформації практично миттєвою.
Підхід до портретної зйомки у неї був особливим: вона намагалася слухати інтерв'ю, щоб зрозуміти особистість людини, її манеру триматися та реагувати. Незважаючи на обмежений час, їй було важливо побачити щось більше. Це вимагало підготовки, особливо під час зйомки політиків: знання порядку денного та учасників дозволяло бути готовою до ключових моментів.
Серед найбільш вражаючих постатей, яких вона знімала, Маріса згадує, наприклад, Адольфо Суареса, який був досить закритий для преси, та Долорес Ібаррурі — «Пасіонарію», яка мала міфічну силу. Фотожурналістика дала їй унікальну можливість бачити події зблизька та знайомитися з цікавими людьми.
Стосунки з політиками, з якими доводилося проводити багато часу, вимагали вміння тримати дистанцію. Це був період взаємного навчання: політики опановували нові форми взаємодії, а преса вчилася передавати інформацію більш відкрито й доступно. Важливі рішення часто приймалися не лише в парламенті, а й на неформальних зустрічах.
Найскладнішим у вуличній зйомці в період Переходу були теракти. Бували тижні, коли їх траплялося до трьох. Знімати доводилося наслідки, сім'ї жертв — це був важкий час.
На запитання про те, чи виникало бажання відмовитися від зйомки через надмірну жорстокість чи неприємність кадру, Маріса відповідає, що знімала все, що було можливо. Але рішення про публікацію завжди залишалося за редакцією. Головний принцип — інформувати правдиво, а не заради «смажених» фактів. Флорес переконана: «Зображення з „морбо“ (нездоровим інтересом, смакуванням неприємних деталей) принижує як того, кого знімають, так і того, хто робить фото».
