Декількома словами
Вінсент Бевінс досліджує феномен масових протестів 2010-х років, аналізуючи їх причини, динаміку і, головне, причини їхнього провалу. Автор вказує на кризу легітимності влади та неефективність протестного руху.
Вуличні протести, захоплення площ та бунтівні настрої – саме таким запам'яталося перше десятиліття 21 століття. Проте, як зазначає журналіст Вінсент Бевінс, ці виступи не призвели до довгострокових змін, а скоріше, до розчарування та відкоту назад. У своїй роботі Бевінс аналізує причини, чому протести, які, здавалося б, могли змінити світ, не досягли поставлених цілей.
У період з 2011 по 2015 роки світ охопила хвиля протестів. Сотні тисяч людей виходили на вулиці, вимагаючи змін. Захоплення площі Тахрір в Єгипті, Майдан у Києві, Occupy Wall Street у Нью-Йорку – ці події об'єднувала спільна ідея: люди хотіли сказати «ні» існуючому порядку речей.
Бевінс, міжнародний журналіст, який працював у різних виданнях, у своїй книзі "Якщо ми палаємо: Десятиліття масових протестів і революція, що не відбулася" дослідив події в десятках країн, спілкуючись з сотнями людей. Він дійшов висновку, що багато протестів, незважаючи на свій масштаб та удавану перемогу, у підсумку не привели до реальних змін, а часто навіть погіршили ситуацію.
На думку Бевінса, однією з головних проблем протестів була їхня реактивність – вони виражали невдоволення, але не пропонували конкретних рішень. Відсутність ясного плану дій після повалення режимів, як правило, призводила до того, що влада переходила в руки тих, хто вже мав її або був готовий до боротьби за неї. У підсумку, протести не змогли заповнити вакуум влади та створити нові механізми управління.
Бевінс підкреслює кризу представництва: на його думку, сучасні держави більше реагують на економічну владу, ніж на волю народу. Еліти зрозуміли, що можуть правити, не маючи на те легітимності, і що протести не несуть загрози їхній владі. Він зазначає, що нинішні правителі, на відміну від минулих років, не відчувають страху перед народним гнівом.
Журналіст також звертає увагу на роль соціальних мереж в організації протестів. Вони стали інструментом мобілізації, але, на думку Бевінса, їхній вплив був перебільшений. Він вказує на розчарування в ідеї про те, що інтернет зробить світ кращим та демократичнішим.
Бевінс робить висновок, що для журналістів робота в умовах протестів виявилася складним завданням. Їм доводилося оперативно висвітлювати події в різних країнах, орієнтуючись у стрімко мінливому інформаційному середовищі. Проте, на його думку, багато журналістів, які висвітлювали протести, піддавалися впливу власних ідеологічних поглядів, що призводило до спотворення інформації.
Зрештою, на думку Бевінса, масові протести 2010-х років стали скоріше розчаруванням, ніж перемогою. Вони продемонстрували слабкість та неефективність протестного руху в сучасних умовах, а також кризу довіри до інституцій влади та ЗМІ.
