Декількома словами
Автор розмірковує про перше кохання, його цінність і про те, як з часом ми забуваємо справжнє значення юнацьких почуттів.
У парку, на лавці, двоє підлітків, занурених у свій світ. Йому близько 17 років, їй – 15. Вони молоді, закохані та впевнені, що їхні почуття триватимуть вічно. Автор міркує про швидкоплинність першого досвіду кохання, про те, як ми, озираючись назад, забуваємо справжню цінність цих моментів.
Зустріти перше кохання – це як одягнути нову шкіру та говорити нові слова. Ми витрачаємо ресурси без міри, не замислюючись про скінченність усього. Обіцянки, ніжності, особисті словечка – все це безмежно. У юності кохання здається унікальним скарбом, ніби ніхто й ніколи не кохав так сильно, як ми. Але, на жаль, і біль від розставання здається нам винятковим.
Ці двоє навіть не підозрюють, що їхнє місце на лавці вже займали інші закохані. Але зараз їхня черга, і вони віддаються почуттям. Пристрасть, за своєю природою, пасивна та не підвладна контролю. Дивлячись на них, відчуваєш і заздрість, і тривогу, адже статистика безжальна – їхні почуття можуть закінчитися. Не виключено, що він зрадить, або вона знайде нову, сильнішу прихильність. Головне, щоб вони не завдали один одному непоправного болю.
Всі ми через це проходили, і, озираючись назад, відчуваємо знисходження. Ми їм заздримо, розуміючи, що вони стоять на краю прірви. Але, можливо, мають рацію саме вони. З часом ми змінюємося, стаємо черствішими, і правда забувається.
