Останніми днями в Чилі жваво обговорюється образлива фраза, яку виголосив керівник передвиборчого штабу Евелін Маттеї, назвавши чинний уряд «atorrante» (що означає нероба, волоцюга або паразит). Хоча цей вислів може здатися лише черговим ексцесом у риторичній ескалації кампанії, варто проаналізувати його значення не лише з політичної, а й із соціологічної точки зору.

Слово «atorrante» — це не просто критика управління чи ідеології уряду. Це образа з історією, навантажена класизмом. Його походження з аргентинського жаргону «лунфардо» асоціюється з волоцюзтвом, недбалістю, безсоромністю, а також із соціальною маргінальністю. Назвати когось «atorrante» означає більше, ніж звинуватити в некомпетентності; це позбавити легітимності, вивести за межі соціальної респектабельності, таврувати як непотрібного, як паразита.

Фраза ображає не лише уряд як політичного актора, але й тих, хто почувається ним представленим. Тих, хто побачив у цій адміністрації вікно для інклюзії чи обіцянку визнання. Використання цього терміна може бути прочитане як жест класової зневаги, ніби привілейований соціальний сектор зверхньо дивиться на тих, хто не поділяє їхніх кодів, освіти, манери одягатися чи говорити.

Такі висловлювання не лише поляризують, але й можуть обурити широкі верстви електорату. Народні сектори, історично чутливі до стигматизації, можуть відчути пряме втручання та відповісти не мовчанням, а електоральним покаранням. У виборах, де важливий кожен відсоток, втрата голосів тих, хто почувається ображеним, може стати вирішальною.

Іронія полягає в тому, що класистський лексикон, який мав на меті очорнити супротивника, зрештою, зображує того, хто його вимовляє, виявляючи старий дух еліти, яка досі вважає Чилі задвірками своєї фазенди.

Спроба зрозуміти цей класовий вислів свідчить про певну міру відчаю та відірваності. Відчай — через стратегію захоплення заголовків за будь-яку ціну в останні дні кампанії, а відірваність — через нездатність оцінити історичне навантаження образи та її потенційний негативний вплив. Це мова привілеїв, приклад того, що П’єр Бурдьє назвав би символічним насильством, коли через образу здійснюється соціальна влада, яка відносить іншого до нижчої позиції лише через його клас.

Якщо припустити, що країною справді керують ліниві та нездари, то конкретні досягнення уряду в галузі охорони здоров’я, житла, фіскальних витрат та пенсій довелося б приписати ланцюгу див. Звісно, стратегічні помилки були, зокрема, незрозуміле очікування результатів конституційного процесу, що призвело до відтермінування реформ. Але ці помилки є частиною політичного навчання, яке має пройти будь-який лідер-початківець.

Наприкінці змагання, серед відлуння «забороненого слова», залишається впевненість: Чилі рухатиметься вперед з «atorrantes» чи без них, але навряд чи досягне прогресу з класовою зарозумілістю. Президент Борич та його команда могли б прийняти зневажливий ярлик і реабілітувати його, що стало б майстерним ударом політичної іронії. Зрештою, як писав Едуардо Галеано, «ніхто», зневажені світом, також мають право мріяти і керувати.

Образи минають; досягнення та уроки залишаються. Можливо, справжня помста «ротос» (зневажлива чилійська назва для бідняків) полягатиме в тому, щоб довести, що працею, самокритикою та близькістю до народу можна керувати без пихи «освічених».