Стаття гостро критикує комунікаційний стиль нової Народної Партії Іспанії, описуючи його як «неможливу мову», яка знаходиться «нижче людського рівня та значно нижче політичного потенціалу партії». Автор засуджує легковажність, з якою політики ННП підходять до серйозних тем, таких як ідея самогубства, щоб уникнути фінансової відповідальності. Яскравим прикладом є президент Валенсійського уряду Карлос Масон, чиї заяви демонструють зневагу до закону та суспільної думки.

Текст підкреслює небезпечну плутанину між «втечею» та «вигнанням» і критикує відсутність інтересу до суспільних питань, характеризуючи деяких політиків як «ідіотів» у класичному сенсі, тобто людей, байдужих до громадських справ. Також згадується інший політик, який стверджує, що може брехати, оскільки він «журналіст, а не нотаріус», – заява, що шокує своїм ігноруванням обов'язку журналістів повідомляти правду.

Автор висловлює глибоке занепокоєння напрямком, в якому рухається Народна Партія, шкодуючи про стару ННП, яка, хоча й була авторитарною, принаймні розуміла реальність. Однак нова ННП, здається, опустилася нижче рівня реальності, демонструючи граматичну нездатність розуміти базові силлогізми, наприклад, що крадіжка грошей завдає шкоди комусь або що відсутність повідомлення про надзвичайну ситуацію може призвести до загибелі людей. Ця нова риторика сприймається як нестерпний «шум», нечленороздільна мова, що позбавляє політичний дискурс сенсу.

«Я більше не можу» — фраза, виголошена Масоном після трагедії з 229 жертвами, вважається безпрецедентним авторитарним жестом у демократії. Висновок невтішний: неможливо слідувати за Народною Партією в її новій формі, і навіть її прихильники йдуть до партії Vox у пошуках деякої «граматичної помірності». Ці люди, хоча й здаються простими «ідіотами», насправді є «дуже небезпечними політичними суб'єктами». Стаття завершується відчайдушним закликом до ННП повернутися до послідовного та відповідального дискурсу.