Китай активно реалізує стратегію перетворення своєї економічної ваги на політичний вплив. Цей наступ відбувається в той час, коли Сполучені Штати незворотньо змінили геополітичну арену, намагаючись нав'язати свої правила та атакуючи як суперників, так і союзників. Голова КНР Сі Цзіньпін рішуче налаштований використовувати всі важелі, від сировини та технологій до інвестицій та нових багатосторонніх інституцій, щоб утвердити свою владу. Питання полягає в тому, де позиціонуватиме себе Європейський Союз у новому глобальному сценарії та як він відстоюватиме свою модель, засновану на правилах, що є самою суттю європейського проєкту.

Ерозія міжнародного балансу під час другого терміну Дональда Трампа дозволяє Китаю приваблювати ті країни, які відчувають себе скривдженими Вашингтоном або прямо відкидають західну модель. Також активно формується зростаючий блок країн, які не бажають приєднуватися та шукають ситуативні альянси відповідно до своїх інтересів. Китай простягає їм руку, тоді як Трамп довільно накладає тарифи.

Європейський Союз одночасно визначає Китай як партнера, конкурента та системного суперника, що, скоріше, свідчить про відсутність чіткої стратегії щодо Пекіна, а не про її наявність.

Брюссель коливається між логікою ринку та логікою безпеки, не знаходячи балансу, який би забезпечив узгодженість його політики. Результатом є фрагментація, нездатна ефективно відповідати на виклики. Це проявляється у скороченні імпортних квот та інших торговельних бар'єрах, але водночас у потроєнні закупівель сталевих виробів, таких як автомобільні деталі, фотоелектричні панелі та різноманітне обладнання. Хоча Комісія наполягає на необхідності захисту автомобільної промисловості від китайської конкуренції, вона виключає запровадження тарифів на тих самих виробників, побоюючись торгових конфліктів та шкоди європейському виробництву. Аналогічно, ЄС обмежує участь китайських постачальників, які вважаються ризикованими, у своїх телекомунікаційних мережах, але дозволяє експорт напівпровідників під тиском європейської автомобільної промисловості.

Ця невизначеність має свою ціну: китайський імпорт вже займає понад 50% європейського ринку електромобілів, а у 2024 році загальний торговельний дефіцит ЄС з Китаєм перевищив 300 мільярдів доларів. Як і в інших сферах, ЄС не усвідомлює, що конкуренція перестала бути просто комерційною, ставши екзистенційною. Він ризикує опинитися затиснутим між промисловою потужністю Китаю та американським протекціонізмом. Або Євросоюз терміново розробить геоекономічну стратегію, або буде зведений до того, чого боявся його ідеолог Жан Монне: стати простим об'єктом історії, а не її автором.