Ця публікація викриває глибоку суперечність у дискусіях щодо інтеграції іммігрантів. Незважаючи на часті заклики до "адаптації до нашої культури", насправді багато хто з тих, хто використовує ці слова, здається, бажають прямо протилежного — збереження сегрегації. Виникають ключові питання: чи справді прийнятно, щоб діти іммігрантів ділили класи, райони та робочі місця з дітьми корінного населення? Чи за фасадом "інтеграції" ховається бажання, щоб "інші" залишалися в відокремленому становищі, постійно нагадуючи про свої відмінності?

Справжнє бажання більшості іммігрантів — це повна інтеграція, отримання тих самих прав, що й у всіх інших громадян, і життя в різноманітних громадах, а не в ізольованих гетто. Інтеграція означає активну участь у демократії, коли політики враховують голоси всіх, а не говорять про іммігрантів так, ніби вони перебувають у закритому акваріумі, що не чує й не розуміє, що про них говорять.

Іммігранти докладають титанічних зусиль для подолання системних бар'єрів: расових, гендерних і класових. Вони старанно вчаться, розуміючи, що це єдиний спосіб вирватися з відведеного їм місця та приєднатися до ширшого суспільства, вільного від гетто, яке так далеко від їхнього поточного становища. Історичні рухи, такі як рух за громадянські права в США, боролися проти законодавчо закріпленої сегрегації та відстоювали інтеграцію. Іронічно, що в сучасному контексті деякі з тих, хто нібито захищає права іммігрантів, називають інтеграцію "правою" ідеєю. Навпаки, стверджується, що саме ізоляція та поділ є вигідними певним політичним течіям, перешкоджаючи іммігрантам стати повноправними громадянами в центрі суспільства.