Твір "Щоденник менопаузи" аргентинської перекладачки та поетеси Лаури Віттнер – це не просто книга про менопаузу. Це глибокі роздуми про те, що означає бути живим, переживати смуток і радість, втрачати й знову знаходити ентузіазм. Авторка досліджує трансформацію тіла, порівнюючи її з відчуттям, ніби воно було викрадене чужим тілом.

Віттнер підходить до цієї теми без гіркоти, її стиль – гіперреалістичний. Вона не скаржиться, а фіксує; не плаче, а робить нотатки. Мета книги – не бути джерелом світла, а працювати для радісного "я", як минулого, так і теперішнього, навіть якщо сьогодення нагадує "американські гірки": два дні погано, один добре, чотири жахливо.

У книзі присутні біль, млявість, безпричинні сльози, але також робота, прогулянки, здатність посміятися над собою. Тут немає готових рішень, ні всеосяжної надії, ні відчаю. Це не памфлет. Це щоденник "падіння" – не в поразку, а в нову, незручну і загадкову систему. Оповідь ведеться без самовдоволення та остаточних висновків, з тривогою, з блискучим інтелектом, який не бурмоче, але здатен сказати: "Я не знаю, що відбувається".

Ця робота нагадує нам про важливість пам'ятати, де вирує магма, що нас живить, і як її відновити, коли ми перебуваємо в скрутні часи, розгублені, у 20, 40 чи 75 років.