Легендарний альбом The Rolling Stones «Black and Blue», що вийшов у 1976 році, тривалий час вважався однією з найслабших робіт гурту. Однак майже через 50 років, завдяки перевиданню з раніше не публікованими матеріалами, критики та шанувальники по-новому подивилися на цю платівку, відкривши в ній приховану складність та музичну різноманітність.

Незважаючи на комерційний успіх на момент випуску (перше місце в чартах США та друге у Великій Британії), «Black and Blue» був зустрінутий вкрай негативними відгуками. Впливові музичні видання навіть заявляли, що «з Rolling Stones покінчено» або називали його «гігантським розчаруванням». Контекст запису альбому був бурхливим: відхід гітариста Міка Тейлора, боротьба Кіта Річардса з героїновою залежністю та загальна невизначеність майбутнього гурту сприяли напруженій атмосфері.

Мік Тейлор, ключова фігура у формуванні звучання таких класичних альбомів, як «Sticky Fingers», залишив гурт наприкінці 1974 року. Причинами його відходу називали розчарування через відсутність визнання його внеску в авторство пісень та бажання позбутися наркотичної залежності в середовищі, де наркотики були повсюдними. Відхід Тейлора залишив величезну порожнечу, і The Rolling Stones розпочали складний процес пошуку нового гітариста.

На місце Тейлора розглядалися багато відомих гітаристів, серед яких Стів Марріотт, Пітер Фремптона, Рорі Галлахер і навіть Ерік Клептон, але ніхто з них не хотів відмовлятися від сольної кар'єри. Зрештою, Ронні Вуд з гурту Faces виявився ідеальним вибором. Його гітарний талант і бунтарський характер чудово вписалися в динаміку гурту, принісши стабільність та свіжий імпульс.

Запис «Black and Blue» відбувався у студії в Мюнхені, Німеччина, де до офіційного включення Ронні Вуда до складу гурту в ній взяли участь кілька гітаристів, включаючи Гарві Манделя та Вейна Перкінса. Внесок піаніста Біллі Престона та органіста Нікі Хопкінса також відіграв ключову роль у формуванні звучання альбому.

Сучасні музичні експерти підкреслюють, що головна сила альбому полягає в його музичній різноманітності. «Black and Blue» демонструє прагнення The Rolling Stones досліджувати різні жанри: від диско та фанку (у таких композиціях, як «Hot Stuff» та «Hey Negrita») до чистого року (наприклад, «Crazy Mama» та «Hand of Fate»), зворушливих балад («Memory Motel», «Fool to Cry»), джазового експерименту з Біллі Престоном («Melody») і навіть реггі («Cherry Oh Baby»). Ця різноманітність, далека від недоліку, відображає перехідний період в історії гурту, його експерименти та прагнення до самооновлення.

Такі композиції, як балада «Memory Motel», виконана як Міком Джаггером, так і Кітом Річардсом, сьогодні вважаються одними з найкращих творінь гурту. Імпровізаційний підхід до деяких мелодій надає альбому особливого шарму. Зрештою, «Black and Blue» подолав свою початкову репутацію «найгіршого альбому» і тепер цінується як смілива та новаторська робота, яка підготувала ґрунт для подальших успіхів гурту.