Масштабний документальний фільм «Колумбія Живе!: 25 років опору» починається з опису сходу лавини, спричиненої вулканом Невадо-дель-Руїс, яка 13 листопада 1985 року зруйнувала місто Армеро. У статті стверджується, що події в Палаці Правосуддя та катастрофа в Армеро не можуть бути названі «трагедіями» в класичному грецькому розумінні, що передбачає неминучу долю. Обидві ситуації, що призвели до тисяч жертв, можна було запобігти.

У тексті підкреслюється, що ці події не були результатом сліпого фатуму. Інформація про майбутній штурм Палацу Правосуддя повстанським угрупованням М-19 була відома військовому командуванню ще в жовтні 1985 року, що підтверджується звітом Комісії з встановлення істини 2005 року. Попри це, заходи безпеки в Палаці були незрозуміло ослаблені, що полегшило напад. Припускається навіть, що армія, принижена діями М-19, могла дозволити штурм, щоб звести рахунки зі своїм противником.

Контрнаступ державних сил під час операції в Палаці описується як тактика «випаленої землі», що грубо порушила основні принципи Міжнародного гуманітарного права. Це призвело до сотень загиблих та невизначеної кількості зниклих безвісти. Автор оскаржує термін «повернення» Палацу, вважаючи це швидше його «знищенням та спаленням».

Терористична операція М-19, проведена під гаслом «Операція Антоніо Наріньо за права людини», також не може бути виправдана, оскільки вона злочинно проігнорувала вищезгадані принципи МГП. Загальний висновок полягає в тому, що через 40 років після цих подій політичні та інституційні діячі, поряд з повстанцями, залишаються нездатними взяти на себе історичну відповідальність. Колумбія продовжує жити в умовах симбіозу політики, злочинності та насильства щодо беззбройних цивільних осіб, що посилюється практично повною безкарністю.

Ситуація в Армеро була схожою. Попередження про майбутнє виверження вулкана та можливі наслідки були проігноровані владою. Відмова тодішнього міністра гірничодобувної промисловості придбати обладнання для моніторингу вулкана сприяла загибелі понад 25 000 осіб.

Автор стверджує, що називати ці події «трагедіями» — це не просто семантична неточність, а й спосіб приховати особистості головних політичних та військових відповідальних. Ці події стали зловісним передвісником наступних політик та стратегій, які, прикриваючись евфемізмами на кшталт «демократичної безпеки», насправді маскували державний тероризм та тисячі позасудових страт.

Щоб розірвати це порочне коло та відновити пам’ять на захист демократії, життя та безпеки всіх, необхідно прийняти правду та відповідальність, починаючи з безкарних винуватців, будь то інституційні діячі чи повстанці, які досі зацікавлені лише в запереченні свого зловісного минулого, щоб продовжувати контролювати сьогодення та керувати майбутнім.