У сучасній Іспанії розгортаються жваві дискусії щодо політичного минулого та сьогодення. Нещодавно дві літні жінки у Валенсії, розмірковуючи про поточну політичну ситуацію, заявили, що країна живе в "комуністичній диктатурі". Це твердження викликало подив, враховуючи їхній вік та досвід життя за націонал-католицького режиму Франко, який суворо регламентував життя жінок.

Подібні думки не є рідкістю. У деяких районах Мадрида також можна почути скарги на "диктатуру Санчеса" від представників старшого покоління, які, можливо, відчувають зміни у своєму соціальному та економічному становищі, але висловлюють це у радикальних політичних термінах. Вони стверджують, що в "комуністичних диктатурах" переслідують ухильників від податків і тих, хто збагачується на постачанні медичних товарів під час криз, тоді як в "ідеальних демократіях" заохочують розповсюджувачів дезінформації.

Особливо тривожним здається питання про те, хто формує такі уявлення у молодого покоління, яке, на думку деяких, "стає франкістським". Все частіше згадуються передбачувані "досягнення" режиму Франко, такі як розвиток інфраструктури. Однак ветерани антифранкістського руху, які пройшли через тюрми, згадують зовсім інше: Мадрид був повний нетрів, у багатьох районах не було води, люди самі будували собі будинки вночі. Забуваються й десятиліття голоду, спричинені економічною політикою Франко. Лише завдяки грошам емігрантів, праці ув'язнених та зародженню туризму країна почала відновлюватися.

Парадоксально, що зараз, якщо хтось відзначає позитивні аспекти франкізму, його тут же називають франкістом. Складається враження, що в нинішній "диктатурі", як іронічно зауважують деякі, не можна нічого сказати не тому, що тебе посадять у в'язницю, а тому, що тебе критикуватимуть. Це порушує важливі питання про свободу слова, історичну правду та вплив політичної риторики на суспільну свідомість в Іспанії.