Новий фільм Ноа Баумбаха "Джей Келлі", що вийшов на платформі Netflix після короткого прокату в кінотеатрах, пропонує глибоке занурення у світ слави та самоідентифікації. Картина чудово починається і завершується: вступ підкреслює величезні труднощі створення кіно, а фінал акцентує увагу на завзятості здаватися кращим, ніж є насправді.

Фільм перегукується з такими класиками, як "Сунична галявина" Інгмара Бергмана та "Вісім з половиною" Федеріко Фелліні, досліджуючи особисту пам'ять та екзистенційні питання. Однак Баумбах по-своєму інтерпретує цей наратив, створюючи "дорожнє кіно" про екзистенційну подорож до публічних почестей.

У центрі сюжету – Джордж Клуні, який грає глобальну кінозірку Джея Келлі, образ якого часом стирається з особистістю самого актора. Фільм піднімає важливі питання про ціну слави, дихотомію правди та брехні в кінематографі та в житті, а також про те, як важко залишатися собою, коли постійно доводиться грати різні ролі.

Цікавою деталлю стає роль агента – людини, яка є одночасно секретарем, опорою, сповідником та радником для зірки. Ця складна динаміка стосунків між знаменитістю та її оточенням показана з тонким гумором та драматизмом, розкриваючи конфлікти інтересів та глибокі людські зв'язки.

Загалом, "Джей Келлі" краще вдається у драматичних та емоційних моментах, ніж у спробах бути комедією. Режисер Ноа Баумбах проявляє себе не як майстер ексцентричної фізичної комедії, а як тонкий мислитель, що розмірковує про автентичність, сімейні стосунки та амбіції актора. Попри деякі підсюжети, які могли б бути скорочені, фільм загалом добре збалансований і залишає глибоке враження.

Суть роботи Баумбаха – це контраст між труднощами створення правдоподібного образу в кіно та людським прагненням здаватися кращим. У цьому контрасті приховується справжня природа акторського ремесла та тих, хто його втілює.

"Джей Келлі" – це не просто фільм про кіно, це роздуми про людську природу, про маски, які ми носимо, і про пошуки справжності у світі, де все здається фальшивим.