Аналітичний матеріал розглядає роль каяття у політичній кар'єрі колишніх президентів Іспанії, оцінюючи їхні рішення та вплив на історію країни. У центрі уваги — суспільне сприйняття та історична оцінка діяльності таких лідерів, як Феліпе Гонсалес, Хосе Марія Аснар, Хосе Луїс Родрігес Сапатеро та Маріано Рахой.

Автор статті ставить питання про те, як час розставить акценти в оцінці досягнень і помилок колишніх глав держави. Зазначається, що визнання власних прорахунків є ознакою інтелекту та далекоглядності.

Феліпе Гонсалес, який очолював уряд найдовше, описується як людина, яка, здавалося, обтяжувалася владою і мріяла про усамітнення. Його участь у публічних дебатах не супроводжується визнанням того масового народного ентузіазму, яким він колись користувався.

Хосе Марія Аснар, навпаки, розглядає президентство як найвищу честь. Його рішення про вступ Іспанії у війну, засновану на хибних передумовах, досі викликає дестабілізуючі хвилі, проте сам Аснар не висловлює жалю щодо своїх дій.

Хосе Луїс Родрігес Сапатеро, який змінив президентський стиль, ухвалив низку значущих рішень, таких як виведення військ з Іраку та легалізація одностатевих шлюбів. Він відкрито визнає свої помилки, включаючи недооцінку кризи 2008 року та передчасну впевненість у перемозі над ЕТА.

Маріано Рахой, попри завершення мандата на тлі корупційних скандалів, зберігає своєрідну чарівність і продовжує бути впізнаваною фігурою в іспанській політиці.

Стаття також звертається до майбутнього, розмірковуючи про те, як будуть оцінюватися рішення нинішнього прем'єр-міністра Педро Санчеса через двадцять років, коли, як сподівається автор, зникне нинішня політична ненависть. Підкреслюється, що об'єктивна критика може бути ускладнена через емоційні оцінки та використання негативних епітетів. Визнання помилок може допомогти запобігти їх погіршенню.