Страйки медичних працівників в Іспанії викликають запитання та нерозуміння, оскільки вони стосуються однієї з найчутливіших сфер суспільного життя — охорони здоров'я, неминуче завдаючи шкоди пацієнтам. Хоча протести є законним вираженням невдоволення, у демократичному суспільстві існує безліч інших способів відстоювання своїх прав та вимог щодо покращення умов праці, включаючи демонстрації, публічні заяви та взаємодію з профспілковими та політичними організаціями.

Ці страйки особливо важко пояснити в контексті поточної ситуації в іспанській системі охорони здоров'я. Середній час очікування на консультацію в первинній медичній допомозі у 2024 році становив 8,7 дня. До 30 червня 2025 року 832 728 пацієнтів очікували на планову хірургічну операцію, а 8,1% населення — на першу консультацію у спеціалізованій лікарняній допомозі. Ситуація погіршується епідеміологічним порогом, який був перевищений вже у листопаді 2025 року, що призвело до додаткового навантаження, захворюваності та смертності.

Основна мотивація лікарів, які страйкують, пов'язана з уніфікацією статусу медичного персоналу, також викликає суперечки. Попередній закон 2003 року вже уніфікував три попередні статуси, що було добре обґрунтовано. Сучасна охорона здоров'я визнається командною роботою, де технологічний прогрес поступово стирає жорсткі межі між професіями та категоріями, як це продемонстрували самі медичні працівники під час пандемії. Виникає питання, чи не є ця вимога суто формальною і чи не продиктована вона корпоративними інтересами.

Уряд, зі свого боку, запропонував суттєві покращення умов праці, які були давно затребувані та обґрунтовані. Серед них — скорочення чергувань з 24 до 17 годин, надання вихідних до та після чергувань, заходи щодо примирення сімейного та професійного життя, а також нові ініціативи щодо боротьби з нестабільністю зайнятості, включаючи регулярні пропозиції про працевлаштування та відкритий конкурс на переведення.

Складність ситуації поглиблюється тим, що організатори страйків не формулюють чітких пропозицій, спрямованих на загальне благо, на покращення та реформування Національної системи охорони здоров'я, яка гостро цього потребує. Відсутні, наприклад, вимоги щодо систематичної оцінки ефективності роботи, що зберігає модель, яка захищає тих, хто робить найменший внесок, і обтяжує тих, хто працює більше, тоді як заслуги не можуть чекати.

Нарешті, ці страйки демонструють відсутність тактичного бачення, оскільки існує ризик, що лікарі залишаться у попередньому становищі на довгий час. У поточній політичній ситуації прийняття закону без підтримки зацікавлених сторін є вкрай малоймовірним. Необхідна глибока реформа кадрової політики, яка вийде за межі жорсткого статутного режиму державних службовців, здатна звільнити систему від обмежень, що перешкоджають її більшій продуктивності та ефективності, а також дозволить задовольняти зростаючі потреби старіючого населення з високими очікуваннями. Назріла необхідність нового соціального контракту між медичними працівниками та іспанським суспільством, який був би задовільним для всіх сторін, і, на жаль, страйки не наближають нас до цієї мети.