Як далеко зайде руйнація? Чи дійде вона навіть до знищення демократії та громадських свобод? Швидкість наступу запаморочлива. Нові варвари мають беззаперечну руйнівну ефективність. Ніщо так яскраво не демонструє вірулентність їхньої атаки на федеральну державу, державні інституції та громадянські свободи, як їхні напади на суддів, університети та адвокатські контори.

У Сполучених Штатах, ніби в диктатурі, більше не гарантуються права на захист від свавільного затримання, на адвоката та на справедливий судовий процес перед відбуттям покарання, такого як вислання чи депортація.

Нова адміністрація, керована образою та жагою помсти, є експертом у створенні доконаних фактів. Коли її зловживання дійдуть до суду, завдана шкода буде непоправною. Важко буде відшкодувати збитки депортованим чи ув’язненим в іноземних тюрмах, студентам, виключеним з університетів, адвокатам, позбавленим професійних прав і, як наслідок, клієнтів, зруйнованим компаніям чи звільненим чиновникам, навіть якщо суди зрештою визнають їхню правоту.

Натомість невідомо жодної конструктивної ініціативи, яка б мала успіх. Мир не настав ні в Газі, ні в Україні, як обіцяв Трамп у перший день свого президентства. Його єдина і найбільш ризикована військова акція – ракетний удар по Ємену – лише продемонструвала некомпетентність і навіть дурість усієї верхівки безпеки, здатної обговорювати та вихваляти свої військові «подвиги» в комерційному чаті, як легковажні та безвідповідальні підлітки, яким ніхто не може довіряти.

Лише дві внутрішні перешкоди, схоже, стоять на шляху до автократії. Перша – це тривожна реакція ринків на тарифну війну, поряд із тривожними показниками інфляції, що віщують рецесію. Друга, і найважливіша з інституційної точки зору, – це судовий контроль, особливо з боку Верховного Суду, останнього гаранта Конституції перед обличчям розпочатого авторитарного шляху.

Вирішальним буде момент, коли наказ судді може викликати непокору Білого дому. Через відсутність у суддів примусової влади, невиконання рішення виконавчою владою відкрило б двері до конституційної кризи з невідомими наслідками. З дискредитованим правосуддям і всією владою в руках Трампа, країна увійшла б у відверто авторитарну конституційну мутацію.

Європейський Союз також міг би діяти як зовнішня противага, але це залежатиме від волі «двадцяти семи» та рішучості Комісії. Окрім адекватної відповіді на тарифний наступ трампізму, Брюссель має широкі регуляторні можливості для реагування на претензії великих технологічних компаній та може стати альтернативою для залучення інвестицій, наукового та підприємницького таланту. Європейське суспільство в цілому також має засоби та бажання стати резервом і прикладом ліберальних цінностей на тлі їхнього занепаду в Сполучених Штатах.

Саме НАТО повинно діяти як противага, якщо не хоче перетворитися на щось подібне до зниклого Варшавського договору, де всі його члени були підпорядковані палиці Кремля. Причин для цього достатньо. Два атлантичні партнери, Данія та Канада, страждають від анексіоністських погроз Трампа, і всіх їх зневажили переговорами за їх спиною між Вашингтоном і Москвою щодо припинення вогню в Україні.

Ніхто в Європі не висловився так чітко, як новий прем’єр-міністр Канади Марк Карні, який заявив про закінчення «старих відносин зі Сполученими Штатами, заснованих на все глибшій інтеграції наших економік та міцній співпраці у сфері безпеки та оборони». Ще більш відвертим був Майкл Ігнатьєфф, найвідоміший канадський інтелектуальний голос: «Україна ніколи більше не довірятиме Сполученим Штатам. Союзники Канади та Європи ніколи цього не забудуть і не пробачать. Жало зради перетворює цей момент на відправну точку нової свободи, в якій Європа дбатиме про своє виживання, а Канада покладатиметься на власні ресурси, згуртованість та історію опору, щоб вижити як вільний народ».

Трампістський бруталізм добре вписується в концепцію «творчої руйнації», яку Шумпетер запровадив для пояснення ролі інновацій у капіталізмі. Застосовано до геополітики, сумнівно, що саме Сполучені Штати виграють від зникнення старих структур. Трамп хоче, щоб «Америка знову стала великою» і оголосив «нову золоту добу», але з огляду на бідність його реакційних ідей та підліткову некомпетентність його команд, швидше здається, що він копає собі могилу. Це час Китаю, а також середніх держав, що розвиваються, і, звісно, Європи, якщо серед європейців буде достатньо політичної волі, щоб цим скористатися.