Робочі поїздки піддають нас блискавичним матеріалізаціям: тіло з'являється в іншій країні, і перш ніж прибуде решта — душа, дух? — воно вже зникло. Ця деформація спричиняє різноманітні тріщини. Доводиться звикати ходити немов у гіпсі.

Найменш скандальні наслідки полягають у тому, що серед ночі мандрівник не знає, де він, поки не згадає: «А, це Більбао», «А, це Богота». Найскандальніші ж наслідки виливаються у знесилене — буквально — існування, у спробах віднайти втрачену внутрішню цілісність. Але бувають проблиски полегшення.

Я провів півтора дня в Сантьяго-де-Чилі. Їхав машиною до аеропорту, щоб сісти на рейс до Буенос-Айреса. У тому підвішеному стані між життям і нічим, коли немає бажання ні бути, ні не бути, я почув, як водійка сказала: «Як чудово їхати таким ранком». І справді, небо було ніби щойно створене.

Жінка розповіла, що десятиліттями мала дитячу перукарню. Вона з ніжністю говорила про ті роки: «Як я сумую за своїми малюками». Але одного дня вона втомилася від замкнутого простору, побачила оголошення компанії, що шукала водіїв, і відтоді працює, перевозячи людей.

Люди, що змінюють життя без зайвої метушні, подібні до грецьких героїв. Вони створені з чистішого матеріалу. Я не сумніваюся в силі їхньої переконаності та в простоті, з якою вони її реалізують. Вони здаються мені наділеними вищим інтелектом, невимушеною мудрістю. Байдуже, чи це хтось, хто кидає кабінет стоматолога, щоб об'їхати континент на велосипеді, чи ця пані, яка залишила минуле життя позаду, ніби змінила блузку.

«Знаєте, що мені найбільше подобається в цій роботі?» — запитала вона. — «Те, що ніхто ніколи не знає, де я». Вона зробила паузу й додала: «Навіть смерть мене не знайде».

Була річка, сонце й небо, і нас огортав невразливий спокій. Оази не вічні, але й миті достатньо.