Декількома словами
Всупереч поширеним у медіа образам, під час катастроф люди частіше демонструють солідарність і взаємодопомогу, а не паніку. Наукові дані та історичні приклади підтверджують, що співпраця є типовою реакцією, тоді як проблеми виникають переважно через неефективне управління кризою.
Кінематограф часто зображує катастрофи як миттєве занурення в хаос, де егоїзм і паніка беруть гору над здоровим глуздом. Сценарії, де люди йдуть по головах заради власного порятунку, стали звичними на екрані. Проте реальні історичні події та наукові дослідження переконливо спростовують цей похмурий міф про поведінку людини в умовах кризи. Насправді, найпоширенішою реакцією на надзвичайну ситуацію є солідарність, взаємодопомога та навіть героїчні вчинки.
Історія знає багато прикладів. Під час терористичних атак 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку евакуація з веж-близнюків відбувалася на диво спокійно та організовано. Люди допомагали пораненим, підтримували незнайомців, зберігаючи самоконтроль, що дозволило врятувати тисячі життів. Подібне відбувалося після терактів у Мадриді 2004 року чи в Оклахома-Сіті 1995 року: звичайні громадяни, які самі були жертвами або свідками, спонтанно надавали першу допомогу, використовували підручні засоби як ноші.
Експерти називають це явище «міфом паніки» — поширеною, але хибною думкою про те, що люди автоматично втрачають контроль в умовах лиха. За словами соціального психолога Стівена Райхера, який досліджує колективну поведінку, наукові дані свідчать, що в надзвичайних ситуаціях частіше гинуть через недостатню реакцію, а не через панічну. Спонтанна взаємодопомога допомагає людям відновити відчуття контролю та знайти сенс у тому, що відбувається.
Соціологи підкреслюють, що такі кризи, як масштабні відключення електроенергії, повені, виверження вулканів чи пандемії (наприклад, COVID-19), часто виявляють найкращі риси людства. Люди діляться їжею, ліками, пропонують прихисток, підтримують сусідів. Дослідження підтверджують високий рівень міжособистісної довіри та готовності до співпраці у складні часи.
Ця схильність до взаємодопомоги сягає корінням у нашу еволюційну історію. Археологічні знахідки показують, що навіть неандертальці, наші давні родичі, піклувалися про хворих чи поранених, які не могли вижити самостійно. Це свідчить, що турбота про тих, хто її потребує, є фундаментальною рисою людського виду, оскільки ми залежимо одне від одного для виживання.
Що відбувається після першого шоку? Навіть якщо криза затягується на дні чи тижні, співпраця здебільшого зберігається. Так сталося після руйнівного землетрусу і цунамі в Японії у 2011 році. Незважаючи на брак ресурсів, у чергах за допомогою панувала солідарність, а мародерства було вкрай мало. Під час льодяного шторму в Квебеку 1998 року, коли мільйони людей залишилися без світла, рівень злочинності навіть знизився. Сусіди приймали цілі родини, зміцнювалися місцеві спільноти.
Проблеми чи заворушення, якщо вони виникають, є наслідком не «поганої» людської природи, а радше неадекватного управління кризою. Несправедливий розподіл ресурсів, відсутність інформації, відчуття несправедливості (наприклад, коли одні наживаються на чужому горі) можуть спровокувати негативні реакції. Експерти зазначають: замість ставитися до громадян як до «дітей чи тварин», держава має спрямовувати їхню енергію солідарності, забезпечуючи справедливість та прозору комунікацію.
Отже, «міф паніки» більше підтримується медійними кліше та антиутопічними сценаріями, аніж реальністю. Довга черга в магазині в умовах дефіциту є більш «новинною», ніж сусіди, які діляться свічками. Але саме ця повсякденна самоорганізація та взаємодопомога, а не вигаданий хаос, є визначальною поведінкою людей у біді та допомагає подолати найскладніші випробування.
