П'ятничного вечора я почула, як один хлопець сердито запитав одного з десяти друзів, що йшли вулицею поруч: «Що б ти краще з'їв? Бутерброд з нігтями чи з волоссям?». Той, кого запитали, почав перераховувати недоліки поїдання волосся, але запитувач різко обірвав його: «Ти не відповідаєш!», на що запитаний, опустивши очі, слухняно відповів: «З нігтями». Решта хлопців вибухнула реготом, поки я стримувала нудоту (чи то був сміх?).

Підлітки зграєю попрямували до однієї з тих бургерних, заснованих стартаперами, що останнім часом з'являються скрізь. Їхні власники, також дуже молоді, пропонують клієнтам не лише білки для підживлення їхнього пубертатного періоду, а й образ успіху, до якого ті мають прагнути: безстрашні капітани з заощадженнями в біткоїнах, справжні Мачо-Керівники.

Коли вони нарешті зникли з очей, я відчула полегшення — я погано переношу крики — але не здивування. Ці підлітки нагадали мені тих, кого я знала: хлопців з релігійної, майже сегрегованої школи, де ми, дівчата, були екзотикою, загнаною в куток двору, щоб вони могли грати у футбол. Діти тієї ультракатолицької «консертади», яка проковтнула демократію та змішані класи неохоче, заради грошей (і яка врешті-решт домоглася свого).

Наші ровесники робили з нами, дівчатами, одну річ, щоб тримати нас на відстані: вони нас «порлали». Цей ритуал викликав паніку, бо ніхто не знав, у чому полягає «порлання», доки не проходив через нього. Кілька хлопців хапали тебе за руки й ноги, притискали до землі, і коли ти вже не могла рухатись, починали: «Знаменням Святого Хреста, від ворогів наших...».

Мене, народжену в місті, заснованому орденом ченців-воїнів-целібатів, тамплієрами, і ту, що ходила до школи священиків, сучасна проблема інцелів — молодих людей, що приєднуються до культу, бо не вміють спілкуватися з жінками, — не лякає. Насправді, я дуже рада, що про це говорять публічно і що інституціоналізована мізогінія нарешті здобула погану репутацію.