Я їхала поїздом до Сарагоси, читаючи «Від тих, що болять», книгу чудової поетеси Ади Лімон. Один з віршів каже: «Якби я знала, що ти прийдеш, тоді, коли я думала, що кохання могло б бути тією річчю, яка врятує мене зрештою (...) Якби я знала, правда в тому, що я б стала на коліна і сказала раніше: прийди до мене раніше».

Чоловік, з яким я живу, і я провели кінець року в моєму рідному місті. У день, коли ми вирушали назад до Буенос-Айреса, собака зайшов до парку нашого готелю. Він був дуже худий, з роздробленою лапою. Ми дали йому їжу, воду. Ми подзвонили в службу цивільної оборони, в асоціацію захисту тварин. Здавалося, ніхто не хотів його приймати. Була неділя, поганий день для смерті або надзвичайної ситуації. Зрештою, з'явилася рятувальниця, яка відвезла його до клініки, і ми вирушили до столиці. Ми були в дорозі, коли вона повідомила нам, що опублікувала фотографію собаки в соціальних мережах і з'явився власник. Тварина була загублена місяць, накопичуючи рани і голод, і ніхто не звертав на нього уваги.

Надійшли ще новини: потрібно було ампутувати лапу, він іноді їв. На третій день він помер. Чоловік, з яким я живу, спустошений, сказав мені: «Якби ми знайшли його раніше».

Прийди. Прийди раніше. Ми не знайшли його раніше, і не тоді, коли мали знайти. Ось про що все це: про життя наосліп. Ми не звернули уваги на того хлопця в барі, коли нам було двадцять років, і відтоді нічого не було так, як могло б бути. Час не повертається. Єдине, що можна зробити, це не пройти повз: бути там для пізньої пристрасті, для того, хто приходить пізніше пораненим. Сказати: «Якби я побачила тебе раніше, я б покохала тебе раніше. Я не бачила тебе і не кохала, але зараз я не піду».

Іноді, згодом, приходить бич божий, страждання. Але в мить перед тим, як втратити все, можна, ще, увійти в сонячну виставу кохання. Хоча б на деякий час.