Щоб знайти речі, так само як і щоб знайти людей, треба перестати їх шукати.

Звідси й загублені ключі з'являються невдовзі після того, як ми зробили дублікат. Звідси також і підліток не повертається додому в суботу ввечері, поки його батьки, знесилені, не засинають на дивані. Блудний син повертається, коли ми вже вважали його за мертвого. Зрештою, одного суботнього вечора дзвонять у двері, і це не Amazon і не свідки Єгови, а кінопродюсер, зацікавлений у придбанні прав на роман, який ви навіть не написали, для голлівудського блокбастера, або нотаріус, який приходить повідомити вам, що ви є спадкоємцем великого статку. Світ віддається тобі, коли ти відмовляєшся від нього. Життя пропонує себе тобі, коли воно тебе не цікавить. Варто запитати себе, чи ти сам (або ти сама, клятий генерик з інвалідністю) є втраченим об'єктом когось, хто, завернувши за ріг, більше ніж знаходить тебе, знову зустрічає.

Ти, втрачений об'єкт когось, але чий? Твого собаки, можливо, який невдовзі після того, як змириться з тривогою, чує двері будинку і відчуває характерний запах, з яким ти повертаєшся о другій годині ночі в неділю. Не пропустіть стрибки та стогін задоволення тварини, яка, якби могла говорити, сказала б вам те, що дитина сказала б батькові, який пішов за цигарками 20 років тому і загубився в підсобці тютюнової крамниці. Куди ведуть підсобки тютюнових крамниць? Скільки людей з незапам'ятних часів губилися в їхніх темних провулках, наповнених ароматом ностальгії, з нотками дерева, меду та сухофруктів? Чи не виявляє боротьба з тютюном неприховану ворожість до символізму тютюнової крамниці?

Тож припинімо шукати ключі, припинімо шукати окуляри, припинімо шукати кохання, припинімо шукати померлих в обличчях тих, з ким ми зустрічаємося на вулиці. І сядьмо чекати, поки вони знайдуть нас, вже час.