Минає півстоліття з дня смерті Франсиско Франко, і Іспанія згадує складний період своєї історії, позначений диктатурою, міжнародною ізоляцією та подальшим переходом до демократії. Також виповнюється 70 років з дня вступу Іспанії до Організації Об’єднаних Націй (ООН) – надзвичайно важливого кроку для виходу з ізоляції, до якої Франко призвів, перемігши у Громадянській війні за підтримки нацистської Німеччини та фашистської Італії.

За кілька років до вступу в ООН, у 1953 році, франкістський режим нормалізував відносини з Ватиканом через конкордат та зі Сполученими Штатами через угоду, що передбачала встановлення американських баз на території країни в обмін на економічну допомогу. Це був крок до виходу з найзловіснішого етапу. За консервативними підрахунками істориків, слід згадати: 150 000 загиблих у боях, 100 000 жертв страт та вбивств у тилу, 23 000 розстріляних республіканців у післявоєнний період, 0,5 мільйона вигнанців та 270 000 політичних в’язнів у 1939 році.

Через рік після вступу в ООН, у 1956 році, почалися перші спроби університетської опозиції. Під час «лютневих подій 1956 року» (бунтівних і заворушних) виник знаменитий маніфест, оприлюднений 1 квітня 1956 року (у його написанні брали участь Хорхе Семпрун та Хав’єр Прадера), який говорив: «Ми запускаємо його саме в цей день — ми, діти переможців та переможених — тому що це день заснування режиму, який не зміг інтегрувати нас у справжню традицію примирення з Іспанією та з самими собою».

Цей режим поступово намагався адаптуватися до перемоги союзників у Другій світовій війні, відсуваючи на другий план найжорсткішу Фалангу, яка була замінена варіантом католицького корпоративізму, так званим націонал-католицизмом. Керівні посади займали ті, хто прагнув економічної модернізації країни з однопартійною системою і без свобод. Щось подібне пізніше намагався зробити Піночет у Чилі, або зараз Китай Сі Цзіньпіна.

Не варто прикрашати франкізм, зосереджуючись лише на його останньому етапі, етапі «десаррольїзму» (економічного розвитку). Коли сьогодні будуть підводитися підсумки та оцінки того режиму, необхідно буде врахувати, крім згаданих репресій, також злидні, дефіцит, картки на харчування, банкрутство, голод, мілітаризацію суспільства, обмеження електроенергії, чорний ринок тощо. Історики Хуан Пабло Фусі та Жорді Палафокс у своїй книзі «Іспанія 1808-1996» (Espasa), описуючи диктатуру Франко, зазначають: «Франкізм був тоталітарним і філофашистським режимом до 1945 року; католицьким і прозахідним з 1945 року (і особливо з 1947-1950 років, на тлі Холодної війни); технократичним і розвиненим з 1957-1959 років (...) Диктатура завжди була репресивним режимом».

Цей режим займає більшу частину XX століття, яке було винятковим для Іспанії: 23 роки недемократичної конституційної монархії, сім років монархії з диктатурою, вісім років республіки (три з них у громадянській війні), 36 років франкістської диктатури, сім років переходу до суспільства свобод і 19 років демократії. XXI століття розірвало цю ламану лінію. Не повертаймося до того ж.