Декількома словами
Аналіз показує, що Європейський Союз історично рухається вперед лише в періоди криз. Це відбувається тому, що держави неохоче поступаються частиною суверенітету, роблячи це лише під тиском екстрених обставин. Сьогодні, в умовах війни в Україні та викликів безпеці, Європа стикається з необхідністю подальшої інтеграції, зокрема у сфері оборони.
Чому Європейський Союз, здається, просувається лише від однієї кризи до іншої? І чому відома фраза одного із засновників ЄС Жана Моне «Європа створюватиметься в кризах» звучить як прокляття?
Передбачення Моне виявилося надзвичайно точним. З кінця Другої світової війни і донині кожен серйозний виклик призводив до поглиблення інтеграції. Фінансова криза, яка ледь не знищила євро, парадоксальним чином зміцнила спільну валюту через програми порятунку для проблемних країн та створення Європейського механізму стабільності. Криза, спричинена пандемією коронавірусу, стала каталізатором «гамільтонівського моменту» для Європи — федералізації європейського боргу, подібно до того, як Александр Гамільтон у 1790 році наполіг на прийнятті федеральним урядом США боргів штатів.
Ці кроки до європейської єдності колись здавалися немислимими чи неприйнятними для багатьох, але були зроблені, тому що не залишилося іншого вибору. Чи станеться те саме зараз з європейською обороною? Повномасштабне вторгнення в Україну та потенційна загроза відмови США від своїх зобов'язань, озвучена Дональдом Трампом, виявили нашу власну беззахисність.
Цифри говорять самі за себе: 30 європейських країн НАТО сьогодні інвестують близько 420 мільярдів євро в оборону, тоді як Росія — 129 мільярдів. Як можливо, що, витрачаючи майже в чотири рази більше на оборону, ми не можемо ефективно стримувати потенційну агресію, а європейські сусіди Росії побоюються можливої відмови США від захисту? Відповідь очевидна: 30 невеликих, розрізнених армій, кожна зі своїми командуваннями, цілями та структурами, набагато менш ефективні у стримуванні, ніж одна велика інтегрована армія з єдиним командуванням, організацією та спільними цілями.
Звідси випливає, що Європі потрібне не просто збільшення витрат на оборону, а справжня оборонна інтеграція — створення єдиної армії, як це давно пропонують провідні європейські політики. Це стосується не тільки військової загрози, а й економічних війн, наприклад, тарифної політики. І в тому, і в іншому випадку зовнішні сили розраховують на нашу роз'єднаність. Поки ми єдині, нас важко перемогти.
Так чому ж Європа страждає від «прокляття Моне»? Європейський проєкт — це революційне, амбітне та термінове починання XXI століття. Він унікальний, тому що об'єднує держави з багатовіковою історією конфліктів, вимагаючи від них поступитися частиною суверенітету заради спільного блага. Але влада за своєю природою прагне до розширення, а не до поступок. Суверенітет поступається лише тоді, коли цього вимагає безвихідна ситуація, спричинена кризою. Саме тому Європа просувається лише через кризи: вони єдине, що може переконати владу в тому, що відмова від поступки суверенітету рівносильна самогубству.
Чи означає це, що єдність Європи неминуча? Зовсім ні. Історія Європи свідчить про її здатність до саморуйнування.
