П'ять років після локдауну

Минуло п’ять років відтоді, як світ охопив локдаун. Через пандемію життя навіть у мирних країнах проходило в умовах надзвичайного стану. Регіони, що постраждали від геноцидів, воєн і диктатур, очікувано зіткнулися з новими загрозами. Але колективна смерть від невідомого вірусу стала несподіванкою для всього світу.

Все змінюється так швидко, що ми майже забули про нищівний вплив тих подій. Маски, самотність, телефони, діти без школи, термометри, вакцини, страх у лікарнях, паніка в будинках для літніх людей, зачинені двері, відкриті балкони та оплески працівникам охорони здоров’я. Час летить швидко, і за п’ять років багато чого трапилося: життя триває, залишаються спогади, білі халати, аналізи, народження, смерті, і знову смерті.

«Минає все», – як писав Антоніо Мачадо. Тому забуття таке ж крихке, як і сьогодення. Достатньо трохи копнути, щоб повернутися до того, що здавалося далеким. І в кожному серці б’ється пам'ять, яка змушує його продовжувати жити.

Вплив пандемії на людство

Як би не змінювалися технології, як би не бігли роки, ми завжди повертаємося до себе, до варварства чи солідарності, які притаманні кожній людині. Ми можемо сперечатися про те, що принесла і забрала пандемія, але в підсумку залишається незмінна істина: були люди, готові наживатися на чужому горі, і ті, хто ризикував життям заради інших.

Тому я продовжую вірити в цінність політики. Вона визначає поняття сім'ї. Є можновладці, готові зрадити родину, приватизувати медицину на користь коханих чи нехтувати літніми людьми в будинках престарілих. Інші ж представники влади культивують інший тип емоційної підтримки – захищають державну систему охорони здоров'я заради загального блага.

Не забуваймо про це. У виборчій урні містяться голоси, ідеї та майбутнє багатьох родин – живе чи мертве.