Декількома словами
Смерть Франко не відразу принесла демократію в Іспанію, а запустила складний процес Переходу, позначений політичними суперечностями та боротьбою за інтерпретацію історії, що сформувало сучасне суспільство.
Смерть диктатора Франсіско Франко 20 листопада 1975 року не принесла негайної свободи Іспанії, а натомість ознаменувала початок одного з найскладніших і найсуперечливіших періодів її історії – Іспанського Переходу до демократії. Автор статті стверджує, що святковий урядовий лозунг «Іспанія у свободі. 50 років» не відображає повної історичної правди. На момент смерті Франко як франкізм, так і антифранкізм залишалися потужними силами, і демократія виникла з своєрідної «нічиєї» між цими протиборчими сторонами, а не як неминучий результат.
Деякі політологи того часу, зокрема Джованні Сарторі, висловлювали сумніви щодо готовності іспанського суспільства до демократії. Період Переходу, що тривав з 1975 по 1981 рік, був відзначений етичними дилемами, політичною рівновагою, соціальною напругою та спалахами насильства як з правого, так і з лівого боку. Хоча до 1979 року домінував політичний консенсус і прагнення до побудови демократичного суспільства, наступні роки після прийняття Конституції принесли екстремальну поляризацію, що зрештою призвело до спроби державного перевороту в 1981 році.
«Коли Франко помер, панувала велика розгубленість», — згадував Хуліо Серон, засновник Фронту народного визволення (FLP).
Сучасний політичний дискурс в Іспанії характеризується двома полярними версіями Переходу: «рожевою» та «чорною». «Рожева» версія, підтримувана правими, зображує Перехід як мирний і зразковий процес, керований мудрими елітами, які забезпечили перехід від диктатури до демократії. «Чорна» версія, яку підтримують крайні ліві та сепаратисти, розглядає Перехід як ганебну угоду, внаслідок якої франкістський режим лише трансформувався в «Режим 78 року», по суті, будучи фальшивою демократією. Автор вважає обидві ці версії хибними.
На думку автора, Перехід, незважаючи на всі свої недосконалості, породив реальну демократію та приніс Іспанії найкращі п'ятдесят років у сучасній історії. Справжнім символічним початком демократії стало 23 лютого 1981 року, коли ключові політичні діячі, такі як Адольфо Суарес, генерал Гутьєррес Мельядо та Сантьяго Каррільо, ризикували життям, відстоюючи демократію під час спроби перевороту. Для автора розуміння минулого, навіть найпохмурішого, є єдиним способом контролювати його та не повторювати старих помилок, а не сліпо святкувати чи ігнорувати складнощі.
