Декількома словами
Аналізується політичний курс Дональда Трампа та його прагнення зруйнувати не лише дії адміністрації Байдена, але й глибоку спадщину президента Франкліна Д. Рузвельта та його програми "Новий курс". Стаття розглядає потенційну незворотність цих змін та обговорює глобальну крихкість демократичних інститутів.
На своїх мітингах, зокрема у Детройті, Дональд Трамп демонструє дивовижну енергію, незважаючи на свої 78 років. Він погрожує, ображає, бреше, танцює та заохочує скандування «третій термін», що суперечить конституційним нормам. Його поведінка кардинально відрізняється від стилю будь-якого з його попередників у Білому домі, тим більше від Джо Байдена, якого він називає «сонним Джо».
Ця динаміка відображає загальні тенденції його поточної політичної активності. Концепція «перших 100 днів президентства» увійшла в обіг завдяки президенту-демократу Франкліну Делано Рузвельту. Саме Рузвельт був обраний президентом США чотири рази поспіль (хоча і не завершив останній термін), що сталося в винятковий період Другої світової війни. Акцент на перших 100 днях виник через гостру необхідність діяти: країна перебувала в найглибшій кризі мирного часу – Великій депресії – і потребувала термінового захисту для мільйонів американців, які страждали від бідності, безробіття, вразливості, позбавлених систем соціального захисту та заощаджень. Рузвельт почав діяти з гарячковою активністю, видаючи укази, виконавчі розпорядження, вживаючи часом суперечливі заходи. Все це поступово склалося у програму «Новий курс» (New Deal), яка ознаменувала відхід від політики невтручання (laissez faire), що привела країну до розорення. Багато процедур, запроваджених у рамках «Нового курсу», діють досі, незважаючи на спроби таких президентів, як Рейган чи Буш, покінчити з ними.
Сьогодні Трамп також поводиться гарячково, часто непослідовно, діючи в напрямку, протилежному Рузвельту. Зараз ми бачимо не «Новий курс», а своєрідне повернення до двадцятих років минулого століття, з мінімальною участю держави, масштабною дерегуляцією та посиленням впливу нової плутократії. Це вже не магнати нафтової, фінансової чи сталеливарної промисловості, як Рокфеллери чи Карнегі, а еліта з Кремнієвої долини, яка використовує протекціонізм у своїх інтересах. Насправді, Трамп прагне знищити не спадщину Байдена, а спадщину Рузвельта, найважливішого президента Америки XX століття.
Такі трансформації не минають безслідно. Багато з них буде надзвичайно важко скасувати, навіть якщо в майбутньому США очолить більш поміркований президент, чи то демократ, чи республіканець. Це знову змушує замислитися про крихкість демократій та можливість їхньої трансформації в диктатури. Після закінчення Холодної війни загрози для демократії відійшли на другий план. Відома концепція «кінця історії» Фукуями саме передбачала, що ліберальна демократія в майбутньому не зіткнеться із серйозними викликами. Впевненість у перевазі демократії стала характерною рисою тієї епохи.
Сьогодні від цієї впевненості залишилося небагато. Демократії перебувають під зовнішнім і внутрішнім тиском. Такі держави, як Китай та Росія, кидають виклик демократіям у боротьбі за політичний вплив і атакують їх зсередини. Саме тому постійно проводяться аналогії з Веймарською республікою, після якої прийшов до влади Третій рейх. Новим є не просто попередження про можливе повернення до «умов Веймара» (наприклад, відповідальність партій, які застрягли у своїх «окопах» і не бажають іти на компроміс, за хронічну слабкість парламентської демократії). Новою, швидше, є глобальна крихкість демократії, що нагадує міжвоєнний період.
Важливо аналізувати поточну ситуацію, проводячи обережні аналогії з історичними прикладами, такими як крах Веймарської республіки.
