Моя зустріч

Нещодавно я зустрілася з молодим, освіченим і життєрадісним хлопцем, значно молодшим за мене. Лише коли я замовила третій кухоль пива, наважилася запитати, чому він досі п'є лише воду. «Я не п'ю», – відповів він.

Я закотила очі та видала типову фразу зрілої жінки, яка вдає з себе таку, але ще не вважає себе старою: «Я у твоєму віці…». Я у його віці не змогла б навіть подумати про зустріч з привабливим незнайомцем без заспокійливої гарантії, яку пропонують бари та їхній рідкий продукт: через півгодини ти будеш злегка «під кайфом», через годину – розслабленим, через дві – ясновидцем, а через три – готовим на все.

Лише наступного дня, прокинувшись зі значним похміллям, я згадала, що також розповіла йому про своє перше сп'яніння у 15 років («одного разу я без дозволу втекла на свято в село до подруги, і на світанку її мати змушена була покласти мене на підлогу у ванній і обливати водою з душу, щоб я прийшла до тями»), що в університеті я познайомилася з регіональним чемпіоном з поїдання «мізків» («це був коктейль, у якому відтворювали звивини мозку, додаючи ірландський крем у суміш горілки та гренадину, ти ніколи такого не бачив?»), або що після моєї першої роботи, протягом багатьох років, я з колегами відвідувала бар для старих, на вивісці якого між малюнком круасана та склянки можна було без іронії прочитати: «Король коктейлів. Сніданки». Ця остання історія завжди викликає великий сміх серед друзів, які були частиною іспанської алкогольної культури, такої визначальної для дозвілля останніх 50 років.

Однак це змусило його спокійно сказати: «Не дивно, що у вас у всіх жирна печінка». Мене вразило це «у всіх», тому що я точно знала, що він має на увазі: усіх тих, хто єдине, що пам'ятає про свій перший поцілунок, це те, що він був зі смаком алкоголю.