Декількома словами
Хосе Ігнасіо Гонсалес Фаус був видатним теологом, який присвятив своє життя боротьбі за справедливість і захист прав людини, особливо бідних і пригноблених. Його праці, зокрема «Нове людство» та «Вікарії Христа», мали значний вплив на католицьку теологію та залишаються актуальними й сьогодні, закликаючи до критичного переосмислення ролі Церкви в сучасному світі та активної підтримки тих, хто потребує допомоги. Його спадщина продовжує надихати на боротьбу за кращий світ.
У пошуках нового людства шляхом звільнення, наслідуючи Ісуса з Назарету, віддаючи перевагу найбільш вразливим, збіднілим верствам населення та пригнобленим народам. Таким є найкращий підсумок довгого життєвого шляху теолога Хосе Ігнасіо Гонсалеса Фауса, який помер 6 березня у віці 91 року в Сан-Кугат-дель-Вальєс (Барселона).
З його смертю іспанська католицька теологія осиротіла, втративши одну з найяскравіших і найвидатніших постатей. Протягом майже шести десятиліть він був теологічним маяком, який через свої книги, статті, конференції та вчення висвітлював шляхи, відкриті Другим Ватиканським собором в епоху тривалої церковної «зими», ставив незручні та запитуючі питання до церковної інституції щодо її непослідовності в захисті прав людини в суспільстві та запереченні їх у своїх лавах, відновив визвольний характер первинного християнства та сприяв відновленню історичного Ісуса та його визвольної практики в один з найкреативніших моментів христології XX століття.
Теологічні роздуми та життя Гонсалеса завжди керувалися його критичною свідомістю щодо несправедливості, скоєної всередині та поза Церквою, його чутливістю до народних мас і тих, хто програв в історії, його політичною свідомістю на захист спільного блага та його нещадною критикою неолібералізму, в унісон з теологією визволення та папою Франциском.
Публікація «Нового людства» (Sal Terrae, 1974), його найвідомішої та, можливо, найкреативнішої праці, стала справжньою революцією в христології. Його метою було запобігти тому, щоб культ божественності Ісуса приховував заклик «Нового людства», який представляв Ісус з Назарету. Робота слугувала підручником у семінаріях, теологічних факультетах, базових громадах і центрах підготовки християнських мирян і породила зміну в образі Ісуса в унісон з новою христологією 70-х і 80-х років минулого століття, таких авторів, як Карл Ранер, Едвард Шиллебекс, Ганс Кюнг, Вальтер Каспер, Йон Собріно, Леонардо Бофф, Хуан Луїс Сегундо…
Революційною є також його праця «Вікарії Христа» (Trotta, 1991), анотована антологія текстів про вибір на користь бідних протягом історії християнства. Вираз «вікарій Христа» приписав собі папа Інокентій III у XIII столітті в розпал епохи християнства, і його наступники продовжували його використовувати. Зробивши поворот на 180 градусів, Гонсалес Фаус відмовляє папам у цьому визнанні і, більш узгоджено з Євангелієм, застосовує його до бідних.
Третім значним внеском є його антропологія, викладена в «Проєкті брата. Християнський погляд на людину» (Sal Terrae), яка підкреслює діалектичний характер людської істоти: з одного боку, її тілесність, соціальність, самосвідомість, сексуальність, раціональність, почуття гри; з іншого боку, її «посилений егоїзм», який породжує структури панування над іншими людськими істотами та руйнує відносини братерства. Це антропологія, яка підкреслює спільний характер людської істоти: «я» як брат, на противагу індивідуалістичним і спіритуалістичним тенденціям.
Найкраща спадщина, яку залишив нам Гонсалес Фаус, — це його праці, які дозволять нам завжди зберігати його в нашій пам'яті, «підривній і підкорюючій пам'яті», згідно з назвою однієї з його книг. У них він продовжуватиме жити.