Декількома словами
Африканські країни потерпають від боргової кризи, яка ставить під загрозу їхній розвиток. Стаття аналізує причини кризи, її наслідки та пропонує шляхи вирішення, включаючи списання боргів та зміну пріоритетів фінансування.
Африканські країни стоять перед складним вибором: чи варто йти на жертви заради погашення боргів, чи інвестувати в добробут своїх громадян? Це питання, яке колись поставив президент Танзанії Джуліус Ньєрере, знову набуває актуальності напередодні конференції з фінансування розвитку в Севільї.
За даними Міжнародного валютного фонду (МВФ), 35 з 68 країн з низьким рівнем доходу перебувають у стані надмірної заборгованості або під загрозою цього. Цього року африканські держави планують спрямувати на обслуговування боргу більше коштів, ніж на охорону здоров'я, освіту та базове харчування своїх громадян. Це відбувається на тлі зростаючої бідності та голоду на континенті, ставлячи під загрозу довгострокове процвітання регіону.
Двадцять років після Ініціативи щодо бідних країн з великою заборгованістю (HIPC), багато країн знову опинилися в борговій ямі. Причиною цього стало активне запозичення на ринках суверенних облігацій, що посилилося зростанням процентних ставок та уповільненням економічного зростання після пандемії. Відсутність всеосяжного плану полегшення боргового тягаря ускладнює кризу, особливо щодо комерційних боргів перед власниками суверенних облігацій та Китаєм, найбільшим двостороннім кредитором Африки.
У відчайдушній спробі уникнути дефолту уряди змушені рефінансувати борги, випускаючи нові облігації з високою премією за ризик. Це призводить до ще більшої економії та скорочення видатків на соціальні потреби. Такі країни, як Кенія, Ефіопія, Замбія та Гана, вже зіткнулися з дефолтом та болісним процесом реструктуризації боргу.
Багатосторонні ініціативи з полегшення боргового тягаря, такі як G20, показують недостатню ефективність. Вирішення боргової проблеми вимагає комплексного підходу, що включає конвертацію боргових зобов'язань в інвестиції в майбутнє. Досвід HIPC показує, що списання боргів може вивільнити ресурси для інвестицій у соціальні програми. Важливу роль можуть відіграти й свопи боргу, коли кредитори надають полегшення боргового тягаря в обмін на інвестиції у пріоритетні напрямки, такі як освіта чи охорона здоров'я.
Прикладом може слугувати досвід Іспанії, яка активно бере участь у програмах Debt2Health, спрямованих на фінансування боротьби зі СНІДом, малярією та туберкульозом. Необхідно переглянути обмеження на свопи боргу, щоб розширити їхній масштаб та врахувати досвід таких країн, як Сомалі, яка зіткнулася з труднощами під час реалізації програми шкільного харчування через нестачу фінансування.
Відповідь на питання Ньєрере має бути однозначною: не можна допустити, щоб вимоги приватних кредиторів позбавляли ціле покоління доступу до охорони здоров'я, освіти та надії. Світове економічне управління потребує реформ, щоб зупинити цю порочну практику.
