
Декількома словами
Політологи Стівен Левицький та Лукас Вей у своєму дослідженні пояснюють, чому авторитарні режими, які народилися з насильницьких революцій, живуть у рази довше. Вони аналізують історичні приклади, включаючи виживання СРСР та трагедії, такі як Голодомор в Україні, показуючи подвійний вплив революцій: посилення держави та людські жертви.
Нове дослідження політологів Стівена Левицького та Лукаса Вея, відомих за книгою "Як помирають демократії", висвітлює феномен надзвичайної довговічності авторитарних режимів, які виникли внаслідок насильницьких соціальних революцій. За їхніми даними, такі "революційні" автократії живуть у середньому майже втричі довше, ніж інші авторитарні системи.
Автори дослідження наводять приклад Радянського Союзу, влада якого у червні 1941 року опинилася на волосині. Червона Армія зазнавала нищівних поразок, країна втрачала величезні території, а в урядових колах панували паніка та розгубленість. Можна було очікувати, що режим зруйнується або від повстання громадян, які роками страждали від голоду та репресій, або від військового перевороту. Однак, попри катастрофічні втрати перших тижнів війни, радянська влада вистояла і проіснувала ще півстоліття.
Цей випадок ілюструє загальну закономірність: революційні автократії мають виняткову здатність до виживання. Радянський комунізм проіснував 74 роки; режим Партії інституційної революції у Мексиці правив 85 років; революційні режими в Китаї, на Кубі та у В'єтнамі залишаються при владі понад шість десятиліть. Лише кілька монархій Перської затоки можуть похвалитися порівнянною довговічністю серед сучасних держав.
Ці режими не лише витримують випробування часом, але й, як СРСР, більшість із них пережили зовнішню ворожість, внутрішні кризи та значну неефективність власної політики. Комуністична партія Китаю втримала владу попри катастрофічний "Великий стрибок" та хаос "Культурної революції". Революційний режим на Кубі витримав інтервенцію за підтримки США, руйнівну торговельну блокаду та економічний колапс після розпаду СРСР. Іранський режим вистояв після чотирьох десятиліть міжнародної ворожості, включаючи вісім років кровопролитної війни з Іраком.
Більше того, багато революційних режимів пережили навіть глобальний колапс комунізму у 1990-х роках. Тоді зникло іноземне спонсорство, посилилася економічна криза та відбувалося безпрецедентне просування демократії у світі, що підірвало позиції багатьох автократій. Проте чимало революційних режимів залишилися непохитними. Фактично, всі комуністичні режими, які збереглися до XXI століття, виникли внаслідок насильницької революції. В Африці на південь від Сахари єдиними колишніми радянськими клієнтськими державами, що пережили кінець Холодної війни, були Ангола і Мозамбік, які також постали після насильницьких соціальних революцій.
Статистичний аналіз усіх авторитарних режимів, встановлених з 1900 року, підтверджує цю закономірність: режими, народжені внаслідок насильницької соціальної революції, розпадалися з річною швидкістю, що становила лише п'яту частину від швидкості розпаду нереволюційних режимів.
Тривалість існування революційних режимів мала далекосяжні наслідки. Революції значно посилюють державну владу. Знищення старих еліт та мобілізація величезних людських і соціальних ресурсів сприяють швидкому промисловому та військовому прогресу, дозволяючи таким державам випереджати інших у геополітичній ієрархії. Саме так Російська революція перетворила аграрне суспільство на сучасну індустріальну державу, здатну перемогти Німеччину у Другій світовій війні та досягти ядерного паритету зі США. Китайська революція централізувала слабку і роздроблену державу, зробивши країну наддержавою. Кубинська революція перетворила периферійну державу на таку, що змогла здійснювати військові інтервенції в Африці.
Разом з тим, революційні режими відповідальні за деякі з найбільших людських трагедій та найжахливіше насильство в сучасній історії, включаючи Голодомор 1932-1933 років в Україні, "Великий стрибок" у Китаї чи геноцид "червоних кхмерів" у Камбоджі. Ці режими також створювали значні дипломатичні проблеми для західних демократій, про що свідчить досвід В'єтнаму, Куби, Ірану та Афганістану.
Дослідження Левицького та Вея, представлене у їхній новій книзі "Революція і диктатура. Насильницькі витоки авторитаризму", дає глибоке розуміння історичних та політичних причин надзвичайної стійкості авторитарних систем, що виникли внаслідок революційних потрясінь.