Через 40 років після захоплення Палацу Правосуддя та трагедії в Армеро, Колумбія, автор розмірковує про рани, які досі не загоїлися, та про невпинний пошук правди. Текст розглядає суперечливі версії подій, свідчення тих, хто вижив, та членів сімей, а також сумніви щодо відповідальності держави за один із найтемніших епізодів новітньої історії Колумбії.

Автор починає зі спогадів про дві трагедії, які сколихнули Колумбію в листопаді 1985 року: штурм Палацу Правосуддя групою M-19 та зникнення Армеро. Незважаючи на плин часу, рани залишаються відкритими, підживлювані відсутністю повної правди та наполегливістю політичних наративів, що прагнуть використати події у своїх цілях.

Наводяться свідчення сімей жертв, такі як син голови Верховного суду Альфонсо Рейєса Ечандії та дружина його помічника-магістрата, які стверджують, що повна правда ще не розкрита. Офіційна версія ставиться під сумнів, і зазначається відсутність заяв безпосередніх учасників та відповідальних осіб.

Текст заглиблюється в гіпотезу про те, що держава знала про захоплення і могла організувати операцію з ліквідації партизанів, а не з порятунку заручників. Згадуються розслідування Комісії зі встановлення правди та рішення Міжамериканського суду з прав людини, що вказують на порушення та можливі злочини проти держави.

Розповідається про смерть Рейєса Ечандії, підкреслюючи, що куля, яка його вбила, не відповідала зброї M-19, і про можливе спалення тіл для приховування доказів. Згадуються випадки зниклих безвісти, які покинули Палац живими, а потім зникли.

На завершення розмірковується про відповідальність M-19 за штурм, але підкреслюється, що це не знімає політичної та кримінальної відповідальності з державних службовців. Трагедія Палацу Правосуддя поглинула не лише архіви та тіла, а й довіру колумбійців до своїх інституцій — довіру, яка досі важко відновлюється.