Меттью Десмонд — один із найавторитетніших соціологів Сполучених Штатів, знакова фігура в дослідженні бідності. У своєму новому есе він розмірковує над парадоксом: чому в найбагатшій країні світу, США, рівень бідності вищий, ніж у більшості інших розвинених демократій?

На думку Десмонда, відповідь криється в тому, що значна частина американського суспільства (за його оцінками, 70-80%), а не лише найбагатший 1%, отримує вигоду від поточної системи. Це відбувається через споживання товарів, вироблених низькооплачуваними працівниками, інвестиції у фондовий ринок, де прибуток зростає за рахунок чужих труднощів, а також завдяки незбалансованій системі оподаткування, де найбільші податкові пільги отримують заможні родини, які найменше їх потребують. Соціолог підкреслює, що суспільство надто опікується захистом великих статків і недостатньо — боротьбою з бідністю, а також зберігає високий рівень сегрегації, приховуючи злидні від очей благополучних громадян.

Десмонд спростовує уявлення, що подолати бідність у США неможливо або надто дорого. Він наводить дані досліджень, згідно з якими для ліквідації бідності потрібно близько 177 мільярдів доларів на рік — сума, менша за 1% ВВП країни. Цю суму майже повністю можна отримати, якщо лише 1% американців із найвищими доходами повністю сплачуватиме свої податки. Проблема не у відсутності ресурсів, а у відсутності політичної волі та небажанні тих, хто користується пільгами, відмовлятися від них.

Соціолог закликає стати «аболіціоністами бідності» — не просто утримуватися від інвестицій у сумнівні компанії, а свідомо оцінювати, чи не отримуємо ми особисту вигоду від експлуатації інших через компанії, послугами яких користуємося. Він також наголошує на необхідності боротьби із сегрегацією та підтримки будівництва доступного житла у заможних районах.

Щодо політичної ситуації, Меттью Десмонд висловлює глибоке занепокоєння, особливо стосовно можливих наслідків повернення Дональда Трампа на посаду. Він очікує, що запропоновані скорочення соціальних програм будуть спрямовані проти найуразливіших, тоді як податкові пільги розширяться, приносячи половину вигоди 5% найбагатшим американцям. Це суперечить популістським обіцянкам про підтримку робітничого класу.

Десмонд також досліджує, як бідність стає замкненим колом. Одне нещастя, наприклад, виселення, може спричинити низку подальших проблем: втрату роботи, переїзд у неблагополучний район, довготривалі проблеми з психічним здоров’ям. Бюрократія лише ускладнює доступ до допомоги; наприклад, процедура отримання продовольчих талонів у деяких штатах включає відповіді на 260 запитань. «Складність — це притулок влади», — цитує він, пояснюючи, як бюрократичні перепони створюють ілюзію неможливості вирішити проблему бідності.

Попри песимістичні прогнози, Десмонд бачить ознаки опору в рухах, спрямованих проти олігархії та на захист прав трудящих. Однак він наголошує, що для справжнього подолання бідності потрібна не лише політична воля, а й готовність суспільства зіштовхнутися з проблемою та відмовитися від особистої вигоди за рахунок інших.