Декількома словами
Новина про міфи та реальність аквакультури в Іспанії, з акцентом на сталий розвиток, свіжість та користь для здоров'я.
Вирощування риби та водоростей у морях і річках – ключовий союзник для забезпечення сталого майбутнього харчування. Попри це, ще й досі існує багато міфів навколо аквакультури. Важливо не потрапляти у пастку брехні та напівправди, які тяжіють над цією діяльністю.
Більшість риби на ринку (понад 90% у багатьох випадках) походить з аквакультури. Давайте розберемося з основними міфами.
Міф: Аквакультура – це не сталий метод.
Спочатку треба запитати себе, що розуміється під сталим розвитком. Якщо його розуміти як здатність використовувати природні ресурси сьогодні, не вичерпуючи їх для майбутніх поколінь, гарантуючи при цьому економічну рівновагу, турботу про довкілля та соціальний добробут, то можна без сумніву стверджувати, що іспанська аквакультура становить сталу практику.
Хав'єр Охеда, керуючий директор Apromar (Асоціація підприємств аквакультури Іспанії), йде далі: «Якщо ми враховуємо харчову якість отриманої їжі (риби) та мінімальний вплив на навколишнє середовище, необхідний для її отримання, то дуже ймовірно, що немає, у всій нашій системі харчування, нічого більш ефективного та сталого, ніж аквакультура», – запевняє він. «І все це, дотримуючись стандартів якості та безпеки навколишнього середовища та харчової безпеки Європейського Союзу, які є одними з найвимогливіших у світі».
Міф: Аквакультура – це не нова діяльність.
В Іспанії, кілька археологічних пам'яток підтверджують, що 2000 років тому римляни вже мали чудову ідею побудувати басейни, які сполучалися з морем через канали і могли бути закриті вручну за допомогою перфорованих затворів. Система дозволяла утримувати рибу всередині з метою вирощування екземплярів та забезпечення населення свіжою рибою.
Міф: Риба з аквакультури повна антибіотиків.
Неможливо, щоб риба з іспанської аквакультури потрапила до споживача з будь-якими слідами ліків. Наразі використання медикаментозних кормів становить лише 0,3% від загального обсягу. І у всіх випадках оброблені екземпляри завжди відповідають обов'язковому періоду очікування, який гарантує повне видалення будь-яких слідів ліків перед збором урожаю для споживання.
Вирощена риба, як і телята або кури, може хворіти. Тому, як пояснює Аріадна Сітжа, професор досліджень Вищої ради наукових досліджень (CSIC), потрібно, по-перше, цього уникати, а в разі захворювань – контролювати інфекції та лікувати їх. «У Європейському Союзі використання ветеринарних препаратів суворо регулюється. Наприклад, профілактичне лікування не допускається, і будь-яке використання має контролюватися ветеринарами з обов'язковою реєстрацією», – запевняє вчений. Так само було створено структуру для сталого використання антибіотиків у видах, що становлять інтерес для тваринництва, включно з аквакультурою, з метою скорочення їх використання та боротьби зі стійкістю до протимікробних препаратів.
Крім того, впроваджено Центральну комп'ютерну систему контролю ветеринарних рецептів антибіотиків (Presvet), яка дозволяє відстежувати та контролювати споживання антибіотиків на рибоводних фермах. «Завдяки інвестиціям у вакцини та профілактичні заходи в деяких країнах антибіотики в аквакультурі майже не використовуються», – уточнює Сітжа. «Якість та безпека європейської риби, вирощеної в аквакультурі, є точно такими ж, як і у стейків з яловичини або курки, які ми споживаємо, оскільки вони піддаються тим самим перевіркам для їх забезпечення».
Міф: Риба з аквакультури не зрівнюється за поживністю та смаком з «дикою».
Майже неможливо перевершити чи навіть зрівнятися зі спогадами про дитинство. Також складно повторити смак тієї риби, яку щойно спіймали та посмажили на вугіллі. Але оскільки ностальгія не суперечить розуму, не можна заперечувати реальність: більшість людей, які брали участь у сліпих дегустаціях дикої риби та риби з аквакультури, не змогли відрізнити один вид від іншого. Те ж саме і з поживним складом. І риба з аквакультури, і риба з промислу забезпечують одні й ті ж жирні кислоти омега-3, білки, мінерали та вітаміни. І те, і інше однаково необхідне у будь-якій здоровій дієті.
Але у аквакультури є ще одна перевага: у випадку з деякими видами, як-от морський окунь, золотистий окунь, палтус чи райдужна форель, більшість (в більшості випадків понад 90%) походять з аквакультури. Як підкреслює Хав'єр Охеда: «Без аквакультури ми не змогли б їсти цю рибу: вона була б абсолютно недоступною майже для всіх нас. Ось чому так важливо, щоб ми продовжували розвивати все більше і краще іспанську аквакультуру, тому що це єдиний спосіб гарантувати безпечну, смачну та сталу рибу для всіх».
Міф: Риба з аквакультури надходить здалеку і не є свіжою.
Більше 8000 кілометрів узбережжя, вісім великих річок, більше 5200 аквакультурних підприємств, більше науковців та дослідників, що працюють в аквакультурі, ніж у будь-якій іншій країні Європи, та найбільший урожай аквакультури в Європейському Союзі. Ці цифри говорять про Іспанію, що має видатний стратегічний потенціал для того, щоб очолити цю синю трансформацію продовольчої системи. «Нам пощастило мати відмінну аквакультуру, яка є еталоном у всьому світі», – вказує Хав'єр Охеда з Apromar. «Іспанська риба з аквакультури зазвичай потрапляє до домівок іспанців менш ніж через 24 години після збору врожаю: свіжіше просто бути не може!»
Тож ми щойно вирішили, що буде у нас на обід завтра?
