Декількома словами
Незалежна комісія в Нідерландах виявила відповідальність держави, церкви та суспільства за примусові усиновлення в період з 1956 по 1984 рік. Комісія закликає уряд надати підтримку постраждалим.
Незалежна комісія в Нідерландах опублікувала результати розслідування, яке виявило відповідальність держави, церкви та суспільства за примусові усиновлення, що мали місце в період з 1956 по 1984 рік. Комісія закликала уряд визнати та надати підтримку постраждалим матерям.
У звіті, представленому чинному уряду, ситуація, що склалася, описується як «ідеальний шторм», викликаний тиском з боку держави, як протестантської, так і католицької церкви, а також сімей на жінок, багато з яких були дуже молодими. Комісія рекомендувала включити події до Національного історичного канону, який містить 50 тем для вивчення в школах у віці від 8 до 14 років.
Вибір історичного канону для опису примусових усиновлень не випадковий. У цьому списку вже є такі болісні розділи, як колоніальне та рабовласницьке минуле країни. Таким чином, страждання матерів, їхніх дітей та батьків зводяться до рангу національної травми, яку не можна забувати. У той час як жінок змушували розривати природний біологічний зв'язок зі своїми дітьми, батьки ігнорувалися. «Багато хто був готовий піклуватися про своїх дітей разом із матерями», – заявив педагог Міха де Вінтер під час презентації звіту.
Де Вінтер разом із трьома психологами та фахівцем з прав дітей дійшли висновку, що «держава та суспільство несуть відповідальність за те, що змушували матерів відмовлятися від своїх дітей». У тих випадках, коли у бабусь та дідусів дітей був власний бізнес, «додатково враховувалася можлива втрата клієнтів, якщо дочка була матір'ю-одиначкою», – зазначив він.
На думку експертів, ситуація погіршилася в 1960-х роках, коли психологи класифікували материнство поза шлюбом як розлад. «Вихід за ці рамки вважався патологією», – пояснив Де Вінтер. Більше того, якщо матері намагалися зберегти своїх дітей і бунтували, «їх вважали абсолютно непридатними, оскільки вони відхилялися від сімейного ідеалу».
Ніхто не подбав про травму, яку відчули матері, а потім і багато їхніх прийомних дітей. В результаті, через уявлення про пристойність, «були діти, які не мали постійного будинку або залишалися в притулках набагато довше, ніж вважалося педагогічно відповідальним на той час», – зазначив педагог.
У Нідерландах не існує юридичного терміну «відмова від дитини». Караним є залишення дитини. Усі установи, що надають допомогу матерям-одиначкам, а також опіки та захисту дитинства, шукали інший юридичний термін. «Вони створили та застосували правила для організації відмови від батьківських прав з метою усиновлення в період з 1956 по 1984 рік». Однак слово «відмова» збереглося як форма стигми для матерів та дітей. Для матерів – тому що створювалося враження, що вони добровільно відмовилися від своїх дітей. Для дітей – тому що у багатьох випадках вони почувалися відкинутими.
У 2019 році одна з таких матерів, Труді Схеле-Гертсен, подала перший позов проти держави за заподіяний біль. Вона народила дитину у 22 роки та залишила запис про те, що не хоче віддавати її на усиновлення, але її все одно забрали. У березні 2025 року нідерландський суд постановив, що держава не може бути визнана відповідальною за шкоду, заподіяну матерям. Крім того, справу було визнано вичерпаною терміном давності.
Для підготовки звіту понад 200 усиновлених дітей, близько 50 біологічних матерів, 15 прийомних батьків та 20 близьких родичів поділилися своїми історіями з експертами. Потім шляхом жеребкування було обрано меншу групу, і було проаналізовано 50 випадків. Ключові слова: #Нідерланди, #усиновлення, #скандал, #історія, #права_людини, #суспільство
