Нью-Йорк часто називають містом необмежених можливостей, місцем, де можна почати життя з чистого аркуша. Але після кількох років проживання там починаєш бачити й інший бік цієї медалі. За блиском хмарочосів та вітрин ховається жорсткий капіталізм, де особиста безпека та соціальна захищеність не є чимось гарантованим.

Нью-Йорк, який колись слугував взірцем для європейських міст, тепер сам мріє перетворитись на Дубай – з акцентом лише на висоту будівель, а не на їх красу чи людяність міського простору. Вулиці можуть бути безпечнішими, ніж десятиліття тому, але ціна життя тут надто висока. Зникають старі заклади – ресторани, магазини, що не витримують конкуренції чи шаленої орендної плати. А на світанку чи пізньої ночі метро розвозить натовпи втомлених людей до їхніх далеких і скромних домівок, часто вони дрімають або їдять нашвидкуруч у вагонах, з виснаженими обличчями.

Звичайно, є поверхневий блиск міста, який може запалювати серце, але за цей блиск майже завжди доводиться платити – і платити багато.

За останні роки накопичилося безліч особистих історій, що яскраво ілюструють цю реальність. Одна подруга мусила повернутися до Іспанії, бо захворіла і просто не могла дозволити собі лікування у США. Інша, у віці, коли потрібні регулярні обстеження, зрозуміла, що більше не може відкладати їх до серпня, як робила це з моменту переїзду до цього "дикого міста". Був і той, хто боявся зламати стегно на сходах у метро і не змогти вийти на роботу, щоб заробити на хліб. У першу еру президентства Трампа додався ще один страх – страх відчути "подих поліції" для тих, хто не мав документів у порядку. А психіатри навіть вигадали термін "синдром постелекторального стресу" для опису стану пацієнтів, які приходили на прийом, запитуючи: чи не втратять вони медичну страховку або чи їх не депортують?

Ці історії анонімних людей, зібрані разом, створюють картину суспільства, де людська вразливість – будь то слабке здоров'я чи особливості характеру – виявляється практично забороненою. Навіть попри наявність таких престижних закладів, як Колумбійський університет, що нібито гарантує свободи іноземним студентам (тим, хто приїхав завдяки своїм заслугам!), для тих, хто не має американського громадянства, ситуація виглядає значно менш райдужною.

Той 2016 рік і обрання Трампа стали передвісниками нинішнього "трампізму", як я це відчула. Беззахисність такої кількості людей довкола була доказом того, що місто, яке позиціонує себе як колиску "перевинаходу", незалежно від того, звідки ти приїхав, поступово ховається під покровом нестримного капіталізму.

Саме тоді стало зрозуміло: тут більше не можна залишатися. Слабкість тут не пробачається. Довелося позбутися багатьох речей – велосипеда, телевізора, тумбочок, картини, книжок, каструль – повсякденного життя у всіх цих предметах, які з радістю і подивом приймали портьє, прибиральниця, студент або подруга, хоча ми цілком могли б їх продати. Але іноді хочеться просто залишити згадку тим, кого, можливо, ніколи більше не побачиш.

Саме того року я зрозуміла, що хочу повернутися до Іспанії, і кажучи "Іспанія", я включала її до Європи, а кажучи "Європа", я думала про приблизну ідею суспільства, в якому хотіла б жити. Якщо у моєму старому світі, думала я, мені чи іншим бракуватиме деяких прав, які дають відчуття захищеності, принаймні завжди буде можливість вийти на вулицю і сказати "ні", вимагати справедливості. Саме такою була Європа для мене того року.