Дон Кіхот і віскаєць

В момент, коли починається бій, хтось підіймає меч, щоб вдарити свого супротивника, і, з піднятою рукою, рух зупиняється, і сцена застигає; потім оповідач змінює персонажів і декорації, щоб інші історії, не пов'язані з цим моментом і місцем, продовжили розповідь. Це щось надзвичайно сучасне. Мені пощастило мати хороших сервантистів як професорів в Університеті Севільї, і я думав про них, коли кілька днів тому читав частину цієї сцени з «Дон Кіхота». Це сцена знаменитої зустрічі між Дон Кіхотом і віскайцем.

У Мадриді на стінах можна прочитати щонайменше два великі романи.

Один, «Дон Кіхот», розгортається на стінах платформи метро на площі Іспанії. Інший, «Фортуната і Хасінта», висить на стінах Ріос-Росас. Дивно, що ці товсті книги поміщаються на цих стінах: вони не такі довгі, як ми уявляємо, і стіни не такі короткі. Цікаво, чи хтось із постійних мандрівників, день за днем, фраза за фразою, зміг прочитати їх, чекаючи на наступний конвой дорогою на роботу. (Відступ: як сумно ходити на роботу). Хоча це, розлогий текст на стіні, не є книгою, а навпаки.

«В одному селі у Ла Манчі...» Цей рядок з безсмертного «Дон Кіхота» Мігеля де Сервантеса звучить понад 140 мовами світу. Саме завдяки невтомній праці перекладачів література долає кордони, даруючи нам знайомство з Алонсо Кіхано, доктором Франкенштейном та його створінням, Гамлетом, Еммою Боварі, Анною Кареніною, Вільямом Баскервільським чи Грегором Замзою. Без перекладачів не існувало б поняття «світової літератури», проте часто забувається, що перекладачі – це теж творці.

Де і як знайти місце для ексцентричних, дивних, несвоєчасних, «зомбі»-авторів — усіх тих, кого в наступних поколіннях вважали дисидентами найбільш поширеного та нормалізованого письма своєї епохи? Рубен Даріо та Пере Жимферрер вже об'єднали їх у своїх блискучих книгах. Тепер, немов королі тіней, вони з'являються у «Про наполегливість диваків», проникливій статті Хав'єра Серени в Cuadernos hispanoamericanos.