У ці дощові дні я думаю про труни, в яких протікає дах. Мені неважко уявити мерця, який лежить спокійно, руки складені на грудях, в положенні лежачи на спині, і в його праве око потрапляє крапля, яка, як зворотна сльоза, просочується крізь щілину в труні, «тук-тук-тук», пробиває повіку покійника, пронизує очне яблуко, або те, що від нього залишилося, і досягає собору черепної коробки, вже порожньої, або з висохлим і мізерним мозком розміром з половину горіха. Що там робить крапля? Що б я робив, якби був краплею води, всередині цієї великої порожнини думки?

Я жив у будинках, де протікав дах. Я спав, слухаючи свист краплі, що пролітала крізь повітря з глибин даху, і відчував її удар об мою скроню. І я прикидався мертвим, щоб показати краплі, що вона мені не заважає, щоб перевірити, чи перестане вона падати. Але така доля крапель: падати, як і доля бідних – терпляче їх приймати. Іноді я лягав у ліжку так, щоб вона падала прямо в мій рот, ніби мій рот був відром або тазом. Також ніби мій рот був спраглим ротом, квіткою пустелі (квіткою мій рот, яке марення). Я багато грав у це, коли був малим. І крапля, дуже холодна, навіть коли було жарко, з певною силою вдарялася об моє горло і ковзала вниз по травній системі. Я губив її слід у стравоході.

Тому, в дощові дні, я думаю про труни з протікаючими дахами і про терпіння мертвих (і мертвих жінок, яких не завжди охоплює загальний термін), таких охайних, можливо, у костюмі, в якому вони одружилися або розлучилися, і з блискучим, як лак, взуттям. Вони приховують, як я в дитинстві, дискомфорт, який їм завдає ця клята крапля, якій більше нічого робити, як будити їх, як вона будить дітей (і дівчат) з нетрів.