У 1984 році президент «Атлетіко» Вісенте Кальдерон відвідав «Бернабеу», щоб подивитися матч-відповідь 1/8 фіналу Кубка УЄФА проти «Андерлехта», який у Брюсселі завдав «Реалу» поразки 3:0. Коли на 49-й хвилині рахунок став 6:1 на користь «бланкос», він сказав: «Такі матчі роблять патріотизм». На трибунах був і каталонський політик Мікель Рока, соратник Флорентіно Переса, який запевнив, що прийшов «підтримати «Мадрид»».
Йоган Кройф, ледь семирічний, у смугастому поло з довгим рукавом, шортах та мокасинах, набиває шкіряний м’яч. Ногою. Головою. Грає в рондо, прокидає м’яч між ніг другу, обігруючи його на розі вулиці. За цією технічною дією спостерігають автомобіль та скутер. Ідилічна картина. Тротуари присутні. «Все відбувається на вулиці. Саме там відкривається футбол, там народжується пристрасть до цієї гри», — писав голландський міф у своїй книзі «Футбол. Моя філософія».
Футбол не мав би тієї репутації, яку має, якби завжди робив те, що ми від нього очікуємо. Саме тому іноді ми маємо надію, яка суперечить розуму, перед матчами, де ми виступаємо як жертви. Так само ми ніколи не відчуваємо себе фаворитами саме тому, що знаємо примхливі повороти футбольних справ. Цього тижня в Лізі Чемпіонів ми стали свідками деяких із цих прикладів, коли справедливість не винагородила заслуги. Щоразу, коли це трапляється, мені здається, що футбол зраджує сам себе. Ніби я після стількох років не знав, який він підступний.
Клуб повинен бути як мова народу, як його музика, як сусіди, що його населяють. Він має допомагати нам розповідати, хто ми є. Футбол — це колективний прояв, який допомагає нам визначитися та заявити про себе.
Коли хтось говорить, що він з якоїсь команди, він каже, що належить до неї. «Я з Атлетіка» означає «я належу до Атлетіка». І сказати «я є» — це багато чого варте.