Плинність турбот

Усi, хто живе або жив з пiдлiтками, знають, що те, що для них є «нагальною потребою сьогоднi», вiдходить на другий план, коли нова «схожа потреба» займає це мiсце через кiлька хвилин. Кажуть, хоча я не зовсiм згоден, що це багато в чому пов’язано з цифровою революцiєю та новими iнформацiйно-комунiкацiйними технологiями. Соцiальнi мережi та iнша нiсенiтниця, з їхнiми нескiнченними прокручуваннями, здається, частково виннi у цiй змiнi турбот на постiйний пошук чогось, що зрештою їх задовольнить i що має настати. Можливо, так, хто знає. Справа в тому, що якщо ми вийдемо з пiдлiткового вiку (я не наважуюсь сказати, з якого вiку) i зосередимось, так би мовити, на середньому вiцi, нiхто не здивується, що те, що сьогоднi є «драмою свiтового масштабу», завтра втрачає значення. Воно знову з’явиться на наших радарах.

Я наведу кiлька прикладiв. Кiлька тижнiв тому ми повиннi були купити собi набiр для виживання, тому що були на межi вступу до Третьої свiтової вiйни. Європейська комiсiя навiть закликала населення «вжити практичних заходiв, таких як пiдтримка основних запасiв на мiнiмальний термiн 72 години в надзвичайних ситуацiях». Цього понедiлка, лише через кiлька тижнiв, з великим вiдключенням електроенергiї, ця рекомендацiя набула iншого значення, коли здавалося, що ми забули про це, i прiоритетом було вивчення макроекономiки, щоб зрозумiти, як на нас вплинуть ймовiрнi пiдвищення та зниження тарифiв.

I так, у цьому каруселi драм, якi зникають швидше, нiж вiдео в TikTok, ми потрапляємо в пастку сьогодення, яке, здається, розроблено — або спрямовано — для того, щоб ми забували. Неважливо, наскiльки серйозною є сьогоднiшня криза. Будь то геноцид у Газi, соцiальнi скорочення для фiнансування бiльшої кiлькостi вiйськових iграшок чи змiна клiмату, яка повiльно нас готує. Завжди буде нова «свiтова драма», яка вiдволiче нас завтра i вiдведе вiд попередньої. Тому ми перейшли вiд переробки пакетiв з супермаркету для боротьби з глобальним потеплiнням до пропозицiї витратити 800 мiльярдiв на озброєння, що не здається дуже екологiчним. Це нiби ми живемо у глобальному реалiтi-шоу, де сценарiй змiнюється з кожним епiзодом, i ми, глядачi, спраглi до швидких i дешевих емоцiй, аплодуємо чи оплакуємо з дивана, не поворухнувши пальцем.

Зигмунт Бауман, з його гострим баченням «плинної сучасностi», напевно, смiється з нас зi своєї могили з «якби ви мене читали»… Бауман вже попереджав нас, що у свiтi, де все є одноразовим — стосунки, цiнностi, зобов’язання — ми стаємо компульсивними споживачами ефемерного. «Яке диво!», — сказав би вiн з iронiєю, — «суспiльство, яке змiнює турботи, як хтось змiнює фiльтр в Instagram, розчиняючи будь-який натяк на твердiсть у нескiнченному прокручуваннi». I вiн мав би рацiю.

Але не будемо обманювати себе; ця вiчна юнiсть — не лише вина екранiв. Ми також вiдмовилися вiд того, що Ганна Арендт захищала як єдину протиотруту вiд вiдчуження: колективної дiї. У книзi «Людська умова» (1958) Арендт наполягає на тому, що лише через полiтику — цю дисциплiну, яку дедалi бiльше критикують i яка дедалi бiльше потрiбна — ми можемо зiбратися разом, щоб побудувати спiльний свiт, настiльки далекий сьогоднi вiд наших безпосереднiх iндивiдуальностей. Вона, також зi своєї могили, поправила б окуляри, щоб сказати нам: «Ви перетворили громадську площу на цирк селфi та популярних тем, а свiт руйнується. Аплодисменти найдiлiтнiшому поколiнню в iсторiї, можливо?».

Чи потрiбно нагадувати, що вiдданiсть i мобiлiзацiя молодi за ув’язненого репера чи за фемiнiзм починаються i закiнчуються на демонстрацiї, скликанiй поштовхом соцiальних мереж, про яку забувають через два днi?

Можливо, владi вигiдно, щоб усi нашi турботи, прапори та вимоги були швидкоплинними, тому що це найбезпечнiший спосiб не дати їм нiчого змiнити. Бiльш нiж очевидно, що якщо ми хочемо перестати бути вiчними пiдлiтками, нам потрiбно бiльше, нiж лайки та ретвiти. Нам потрiбно вiдновити твердiсть, якої прагнув Бауман, i дiю, якої вимагала Арендт. Iнакше ми продовжимо перестрибувати вiд драми до драми, як дiти, яким набридає iграшка, щоб попросити iншу, поки свiт, справжнiй, а не той, що на екранах, пожирає у власнiй трагедiї, i нiхто не потурбується написати йому гiдний кiнець.

Чи виннi соцiальнi мережi? Безсумнiвно, вони посилюють проблему, але цей постмодерний iндивiдуалiзм, ця здатнiсть поширювати iдеї, якi спалахують i безслiдно випаровуються, засуджує нас до фрагментованого iснування, де тривале зобов’язання замiнюється легкими емоцiями, i, здається, важливiша розповiдь дня, нiж довгостроковi рiшення. I тим часом тi з нас, у кого поруч пiдлiтки, повиннi подумати: якщо ми не здатнi виховувати дiтей, якi терплять нудьгу, як ми можемо вимагати вiд дорослого, щоб вiн протистояв складним кризам i не перемикав екран? Рiшення, друзi, не в тому, щоб вимикати мобiльнi телефони, а в тому, щоб вiдновити здатнiсть розрiзняти шум i головне, i, перш за все, не забувати про найважливiше.

Кармен Домiнго — письменниця. Її остання книга — «Coser y cantar». Жiнки та полiтика в Iспанiї (1939-1975) (RBA).