Декількома словами
У статті досліджується процес обрання Папи Римського в Середньовіччі, зокрема випадки насильства та політичних інтриг, а також історія формування конклаву як методу виборів.
Вибори Папи в Середньовіччі: Травма та Нестабільність
Будь-який охрещений чоловік може стати Папою. Цей простий принцип стає особливо помітним, коли йдеться про виживання інституції, чиє відтворення не залежить від сімейного успадкування. Середньовічні джерела описують, однак, травму, якою було кожні кілька років, або навіть місяців у особливо неспокійні часи, посадити когось на трон Святого Петра. Папські вибори в Середньовіччі були чим завгодно, але не впорядкованими та передбачуваними. Деякі вирішувалися шляхом акламації, інші – в результаті жорстоких конфліктів (вибори Папи Дамасія в IV столітті закінчилися 120 трупами на вулицях Риму лише за один день), інші відбувалися всередині могутніх римських родин, які передавали посаду від батьків до синів, деяких нав’язували світські правителі, інші закінчувалися тим, що папи й антипапи одночасно здійснювали правління. Коли германський імператор Генріх III прибув до Риму, щоб бути коронованим у 1046 році, він знайшов там трьох пап. Він скинув їх усіх і поставив нового. Історія визнала законними папами тих, хто переміг у боротьбі та в розповіді, незалежно від того, як відбулася перемога.
Першість римського єпископа з часом зміцнювалася, не без суперечок, оскільки в ній зберігалася традиція апостолів Петра та Павла. Наприкінці IV століття його почали називати Папою, щоб відрізнити від усіх інших. Він, як і раніше, теоретично призначався римською громадою та освячувався іншими єпископами, але вибори завжди визначалися, залежно від різних обставин, рівновагою або зіткненнями між фракціями духовенства, вагою римської знаті, впливом сімейних зв’язків одних кандидатів чи інших, а також тиском політичних сил, зокрема імператорів, чи то візантійських, каролінгських чи германських.
Liber Pontificalis, збірка життєписів пап, написана між VI та IX століттями, демонструє майже невичерпну казуїстику та особливу нестабільність папства між VII та IX століттями. У ній зафіксовані понтифікати тривалістю від десяти до двадцяти днів, проголошення члена римської аристократії армією, ніби він імператор, невизначеність під час тривалих періодів sede vacante, повалення та жорстокі зіткнення. У X столітті, залізному столітті папства для багатьох авторів, мало які вибори закінчилися добре. Пропагандисти протестантської реформи в XVII столітті експлуатували надмірності століття, яке вони назвали понтифікальною порнократією, розширюючи легенду про існування папеси Іоанни, про яку казали, що вона видавала себе за чоловіка, займала престол протягом двох років і померла під час пологів посеред процесії. За сто років було 30 пап і антипап; половина з них померли насильницькою смертю. Є відомості про папу 18 років (Іоанна XII), про іншого, який убив двох своїх попередників (Сергія III), або про так званий синод трупа, суд над мумією папи Формоза, яку, після засудження, було позбавлено папських відзнак, покалічено та кинуто в Тибр.
У квітні 1059 року декрет Миколая II встановив, що лише кардинали можуть обирати папу, а миряни виключаються. Було встановлено й інші правила, які не завжди дотримувалися, наприклад, кваліфікована більшість у дві третини, яка діє й сьогодні. Перше закриття кардиналів відбулося в 1198 році, під час виборів Інокентія III. Після смерті Григорія IX у 1241 році кардиналів утримували в Септизонії, біля підніжжя Палатину. Багато кардиналів захворіли, а один помер. За словами біографа майбутнього Інокентія IV, їжі було мало, а санітарні умови жахливі. Смерть Климента IV (1268) відкрила період 33 місяців sede vacante, найдовший в історії. Кардинали, що зібралися в палаці у Вітербо, були охоплені нескінченними чварами. Мешканці міста, зневірившись, змусили розв'язання проблеми, закривши кардиналів. Тоді й було обрано папу, Григорія X.
Можливо, травматичність процедури його обрання змусила Григорія X видати на Другому Ліонському соборі 1274 року буллу Ubi periculum, якою було встановлено метод обрання та визначено конклав. Через десять днів після смерті папи кардинали повинні були зібратися в папському палаці, де їх замикали (cum clavis) і змушували жити разом. Булла передбачала, що камерленго охоронятиме ключі, і що, як форма тиску, з третього дня ув'язнення кардиналів поступово позбавлятимуть їжі та пиття. Незважаючи на важливість для майбутнього папської інституції, мало які подальші вибори відбувалися згідно з декретом. Встановлення папства в Авіньйоні на понад 70 років і так звана Велика західна схизма, з двома центрами, Римом та Авіньйоном, кожен зі своїми папами й антипапами та своїми куріями, виявили величезну складність регулювання папських виборів. Констанцький собор 1415 року поклав край схизмі. Останній авіньйонський папа, арагонець Бенедикт XIII, був скинутий у 1417 році. Тоді було оголошено, як і багато разів після цього, sede vacante.
Ана Родрігес є професором-дослідником у Відділі середньовічних досліджень Інституту історії CSIC.
