Декількома словами
На тлі мінливої геополітичної ситуації та викликів від США, Росії та Китаю, Німеччина шукає новий зовнішньополітичний курс. Під потенційним керівництвом Фрідріха Мерца Берліну належить переосмислити відносини як із Заходом, так і зі Сходом, прагнучи більшої європейської автономії та довгострокової безпеки, що має прямі наслідки для України.
Німеччина, що традиційно відіграє ключову роль у Європі, стоїть перед обличчям серйозних зовнішньополітичних викликів. На тлі посилення позицій ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини» (АдН) та розбіжностей всередині Євросоюзу щодо питань України, Ізраїлю, міграції та оборонного фінансування, майбутній напрямок зовнішньої політики Берліна викликає все більше питань. Особливий вплив має невизначеність у відносинах із США напередодні можливого повернення Дональда Трампа до Білого дому.
Яким шляхом має піти Німеччина під потенційним керівництвом лідера ХДС Фрідріха Мерца і яким чином слід вибудовувати відносини з Вашингтоном? Для відповіді на це питання корисно пригадати три ключові етапи німецької та європейської політики після Другої світової війни, де роль США завжди була визначальною.
Перший етап пов'язаний з конституційним консенсусом у Бонні та ухваленням Основного закону в 1949 році. Під опікою Вашингтона ФРН обмежила свої збройні сили і поступово виробила «конституційний патріотизм». США стали рушійною силою «німецького дива», помістивши ФРН у центр НАТО і Заходу як опору американської гегемонії.
Другий етап — це «Східна політика» (Ostpolitik), ініційована канцлером-соціал-демократом Віллі Брандтом після 1969 року. Ostpolitik відкрила шлях до розрядки (détente) та співіснування з НДР і країнами радянського блоку. Цей курс був спрямований на побудову Європи «від Атлантики до Уралу», що згодом виразилося в концепції «спільного європейського дому» Михайла Горбачова та об'єднанні Німеччини у 1990 році. Розширення НАТО та ЄС послідувало за цим. Однак Вашингтон завжди з підозрою ставився до прагнення Європи до більшої автономії на східному фланзі, що проявлялося за різних адміністрацій США.
Третій етап — «Переломний момент» (Zeitenwende) канцлера Олафа Шольца, що став відповіддю на початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року. Це означало відхід від старого боннського консенсусу: Німеччина заявила про готовність взяти на себе лідерство в ЄС і НАТО, виділивши 100 мільярдів євро на модернізацію армії. Був також розірваний зв'язок з Росією в рамках колишньої Ostpolitik. Однак, як показав час, багато передумов Zeitenwende, включно з розрахунком на «американського друга» та НАТО, швидко застаріли, особливо з урахуванням перспектив повернення Трампа.
Перед Європою відкривається стратегічний та ідентичнісний вакуум. У США, особливо за потенційної адміністрації Трампа 2.0, чітко простежується курс на «Америка понад усе» (America First), і Вашингтон навряд чи активно консультуватиметься з Європою з важливих питань. Парадокс полягає в тому, що США, по суті, вказують ЄС шлях до стратегічної автономії, але водночас всіюють його пастками у вигляді тарифних чи цифрових бар'єрів.
Таким чином, Zeitenwende, можливо, вже завершився, і новий лідер ХДС Фрідріх Мерц прагне пере винайти «Європолітику» (Europolitik). Це передбачає спробу нового вирівнювання між Берліном, Парижем і Брюсселем. Є як негативні ознаки (наприклад, у міграційній політиці), так і потенціал для важливих кроків вперед, таких як зміцнення єдиного ринку та створення нових фондів. Успіх цих заходів залежатиме, як мінімум, від двох умов: чи зможе Німеччина політично очолити ЄС, стимулюючи загальноєвропейську промисловість і технології, та чи будуть військові витрати частиною розумної стратегії, а не просто надмірним мілітаризмом.
Берлін має відмовитися від традиційного управління «з центру», подолавши жорсткість одностайності та атлантизму. Це не гарантує припинення подвійних стандартів (наприклад, щодо Гази та України), але може створити нову внутрішню динаміку. Однак шлях до «незалежності» Європи не має призвести до зіткнення зі США. Мерц зіштовхується з тиском з боку Трампа та американського бізнесу, йому доведеться домовлятися з питань тарифів, поставок газу та військової техніки. Водночас німецька промисловість повинна адаптуватися для виробництва більшої кількості танків, безпілотників та чипів.
Проте, самої лише Європолітики недостатньо. На тлі підірваної трансатлантичної довіри, Європі необхідна поступова відкритість до східного флангу для перезавантаження відносин з Росією та Китаєм. Попередні спроби на цьому напрямку (відносини зі Східною Німеччиною, зв'язки з Газпромом, Мінські угоди) були складними. Можливо, варто переосмислити Ostpolitik у двох вимірах.
По-перше, ідентичнісний вимір. Як і за часів Гельмута Коля, політична єдність Німеччини та Європи залишається «екзистенційним питанням». Незважаючи на розбіжності та наявність у Європі популістських і навіть «войовничих» сил, вони теж частина Європи. Берлін і Брюссель, діючи з демократичних позицій, повинні працювати над усуненням внутрішніх розбіжностей. Лише «санітарних кордонів» та апеляцій до «цінностей» недостатньо; необхідно уважніше прислухатися до вимог громадян.
По-друге, стратегічний вимір, орієнтований на середньострокову та довгострокову перспективу. Тут «розрядка» вбачається необхідною для пошуку розумного виходу із ситуації з Україною. Очевидно, не в короткостроковій перспективі, коли необхідно демонструвати силу, але як довгостроковий горизонт. Навіть Шольц у своїй концепції Zeitenwende визнавав, що безпеку Європи неможливо побудувати в противагу Росії. Чи зрозуміють це Мерц, Макрон, чи Єврокомісія? ЄС має мало простору для маневру. Росія зміцнює зв'язки з Китаєм, і обидві країни користуються підтримкою частини Глобального Півдня. Діючи реалістично та захищаючи свої інтереси, Європа повинна відновити диференційований діалог з Кремлем і Пекіном. Імпровізація, ядерна тривожність та наш європоцентризм навряд чи приведуть до успіху.
А що з Україною? Деякі вважають, що ЄС програв у конфлікті через погану стратегію та невдачу. Однак Європа ще може виграти мир і зіграти роль у відбудові. Є країни (такі як Туреччина, Китай, Бразилія, Саудівська Аравія), де можна знайти підтримку для пошуку «справедливого та тривалого миру». Але такий мир стане результатом тривалого процесу. Нова архітектура європейської безпеки вимагає терпіння, дипломатичної тонкості та широти поглядів. На цьому шляху можлива велика Конференція з безпеки за ініціативи Європи, подібна до Гельсінської (1973), але цього разу з глобальним, багатополярним характером. Як знають німецькі компанії, не можна будувати новий порядок, ігноруючи Китай. Трамп напряму спілкується з Москвою та Пекіном з найважливіших питань. ЄС варто адаптуватися до правил нового порядку: передомовлятися про все і з усіма, щоб не залишитися за бортом.
Таким чином, немає місця ні Westalgie (ностальгії за американською парасолькою), ні Ostalgie (ностальгії за авторитарним Сходом). Європі потрібно більше Європолітики та краще переосмислена Ostpolitik. Як сказав Мефістофель у «Фаусті» Гете: «Хто може подумати щось шалене чи розумне, чого б вже не подумали наші попередники?»
