Людей завжди цікавило, від чого помирає те, що може померти. Нещодавно книгарні заполонили есе про те, як вмирають демократії, немов передчуваючи майбутні зміни. Ще раніше тисячі книг ставили питання про смерть історії та ідеологій, адже дехто вважав, що світ досяг своєї фінальної форми. Виявилося, що саме той світ та його стабільність померли першими.

Новітню політичну історію нам пояснювали через протистояння двох ідеологій – лівої та правої, які в Європі мали певні спільні точки дотику, як–от соціальна держава та європейська інтеграція. Потім настали кризи та нерівність, несправедливий розподіл тягаря та невдоволення частини населення, яка відчула себе виключеною і прислухалася до тих, хто пропонував швидкі рішення та конкретних ворогів.

Причини, що лягли в основу спільної європейської ідеї, все ще живі, але їхнє виснаження очевидне. Особливо серед молодих чоловіків, які не відчувають себе причетними. Свідомо чи ні, відбулася заміна традиційних ідеологій, що, можливо, пояснює, чому колишні ліві виборці обирають ультраправі партії.

Можливо, ця зміна пояснюється розчаруванням. Або ж цей виборець ділить політичну мапу не на лівих і правих, а на основі елементів, що колись були емоціями, а тепер стали ідеологіями. Наприклад, індивідуалізм чи закон сильнішого. І, звісно ж, страх.

Протилежність страху – це не наївність чи самообман: справа не у виборі між прийняттям реальності та панікою. Було б нерозумно заперечувати зміни у світі та не бачити, що все, що здавалося неможливим, раптом стало реальністю. Ми живемо в невизначеному світі, де неясно, чи завжди стріла часу рухатиметься вперед. Але усвідомлення ризиків та протистояння їм не означає прийняття страху, адже страх – це пластичний матеріал, який використовують у політичних цілях.

У 1999 році, наприкінці століття, Жозеп Рамонеда опублікував трактат під назвою «Після політичної пристрасті». Він писав: «Захід доклав зусиль для створення нового ворога, бо страх – це завжди допомога для правителя». Роками пізніше, у 2011 році, Хоакін Естефанія опублікував «Економіку страху» і застерігав від так званих «виробників страху»: «Страх – це емоція, що паралізує, нейтралізує, не дозволяє діяти та приймати рішення природно. Цей сучасний страх робить усіх вразливими до панування тих, хто має здатність його генерувати».

Можливо, саме ця риса найкраще визначає сьогоднішню владу: здатність генерувати страх і поширювати його. Відповідно, протистояння цьому страху, без впадання в наївність чи капітуляцію, також буде проявом сили.