1

Якщо зараз виникла поспішність і нервозність у просуванні до більшої незалежності Європи, то це, імовірно, пов’язано з тим, що сталося щось нове. Стверджується, що «новим» було, з одного боку, агресивність путінської Росії під час вторгнення в Україну, а з іншого – заяви Трампа про торговельні та політико-ідеологічні війни, не забуваючи ніколи про геноцид Нетаньяху в Палестині. Однак мені не здається, що це зовсім нове. Російсько-українська війна, в яку втягнуті європейські країни, триває вже чотири роки. Трамп вже керував США з 2017 по 2021 рік, і в цей період він вийшов з Паризької угоди, скоротив податки та робочі місця, запровадив тарифи проти Китаю та інших країн, розлучив сім’ї емігрантів, погрожував союзникам з ЄС, що кине їх напризволяще, якщо вони не збільшать військові витрати, і, зрештою, заохочував штурм Конгресу, щоб не випускати владу з рук. Про Палестину годі й казати: він визнав Єрусалим столицею Ізраїлю і постійно підтримував багаторічне придушення палестинців з боку єврейської держави, включаючи геноцид, який Нетаньяху здійснює зараз. Тобто, він вже був «цікавою особистістю».

Отже, були вагомі причини для того, щоб ЄС давно вжив заходів для просування до стратегічної автономії. Але ми були настільки наївними чи недбалими, що думали, одні більше, інші менше, що все життя будемо перебувати під захистом чи парасолькою НАТО США; що путінська Росія, нестримний націоналіст та ірредентист, і надалі буде приймати все, після розпаду СРСР і просування НАТО. Звичайно, було зручніше та дешевше передати безпеку та високі технології американцям; енергію – росіянам чи арабам; виробництво – китайцям тощо, тощо. Крім того, набагато раніше були зірвані спроби виправити курс, який ми, деякі, відстоювали. Іноді ми забуваємо, що ще в 1954 році Національна асамблея Франції відхилила проект Європейського оборонного співтовариства. Потім, ще гірше було, коли в 2005 році в Нідерландах і Франції проголосували проти проекту Європейської конституції, який, навпаки, підтримали громадяни Іспанії. Як би нам зараз стало в нагоді мати цю Конституцію, перед обличчям великих викликів, які нам доводиться долати!

2

Справді, нам би дуже допомогло мати інституції федеративного характеру, у будь-якому випадку більш чіткі та компактні, ніж нинішні, щоб вирішувати питання автономії, про яку так багато говорять. Тому що, що ми хочемо сказати, вживаючи поняття стратегічної автономії (незалежності)? Лише зброю, про яку говорить президентка Європейської комісії? Сподіваюся, ми не будемо так спрощувати речі. Не можна перетворювати частковий інструмент або засіб – переозброєння – на стратегію, не з’ясувавши достеменно, для чого, яка політична мета пропонується, в рамках інших необхідних реформ, інакше це помилкова пропозиція, яка може бути відхилена громадянами. Не одне й те саме, наприклад, збільшувати оборонний потенціал для зміцнення НАТО Трампа і продовжувати купувати у нього зброю, і збільшувати нашу незалежність, що є метою, яку потрібно досягти. Політична та стратегічна мета, яка вимагала б посилити нашу інтеграцію настільки, щоб перетворитися на політичного суб’єкта в якійсь із його інституційних форм.

Не думаю, що можна відокремити питання оборони від ширшого поняття безпеки, і обидва вони невіддільні від зовнішньої політики, яка наразі є виключною компетенцією кожної держави. Інше питання – координація для допомоги в обороні України, що ми вже робимо. Однак, щоб просунутися до цієї більшої інтеграції – це унікальна можливість – я не бачу одностайності серед членів ЄС. На жаль, у нас вже є кілька країн, якими керує крайня правиця, яка не вірить в ЄС, яка хоче повернутися до епохи малих суверенних націй – що було б історичним регресом і самогубством в умовах глобалізації та цифрової революції – і яка ближча до Путіна чи Трампа, ніж до європейського проекту. Як можна керувати з цими партіями, які є троянськими конями для руйнування ЄС? Отже, потрібно вдаватися до форм змінної інтеграції, використовуючи інструменти, які вже існують у Договорах, такі як посилена співпраця між тими, хто має бажання федералізувати наше функціонування, включаючи безпеку та оборону, як це було зроблено з євро. У будь-якому разі, ми не можемо чекати одностайності, якщо хочемо досягти темпу, якого вимагає ситуація.

З іншого боку, як я вже зазначав, автономія виходить за рамки безпеки та оборони. Деякі питання, які слід було б розглянути, викладені у звітах, замовлених Комісією, та Білій книзі з питань оборони та її рекомендаціях. Щодо останньої теми та перед обличчям нинішніх чи майбутніх загроз, я вважаю, що слід уникати як наївності, так і зацікавленої поспішності. Повернення до застарілої риторики «НАТО – ні, бази – геть» – це простий лозунг, який мало допомагає. По-перше, тому що нинішня проблема полягає не в тому, щоб вийти чи не вийти з НАТО, а в тому, що НАТО вийшло з нас, хоча вони цього не усвідомили. Воно перебуває в стані сплячки, щоб побачити, куди схиляться примхи Трампа, оскільки досі він перетворився з союзника на противника, оголосивши нам торговельну війну, політико-ідеологічну боротьбу, підтримуючи ультраправі антиєвропейські партії та погрожуючи окупувати такі території, як дансько-європейська Гренландія. Потрібно думати про інших економічних партнерів, оскільки, на даний момент, США таким не є.

3

Отже, поки ми просуваємося до Європи автономії, давайте спробуємо прояснити деякі питання. Наприклад, не одне й те саме, коли кожна країна збільшує свій потенціал у сфері безпеки та оборони, і коли це робиться в рамках більш інтегрованих інституцій ЄС. Тому що, хто гарантує, що одного дня у Франції чи Німеччині не може бути уряд, очолюваний ультраправою партією, що є найбільшою загрозою, яка нависла над нашим улюбленим Союзом. Тому я поділяю висновок Юргена Габермаса, коли він каже: «Політичні причини (...) для обґрунтування посилення спільних сил військового стримування Європейського Союзу я можу захищати лише за умови, що буде зроблено крок вперед в європейській інтеграції». Звісно, не є точним твердження, що якщо скласти бюджети, літаки, танки, солдатів тощо 27 країн, ми будемо рівними або сильнішими за великі держави.

Очевидно, що ЄС має більше і краще координувати свої дії в цій сфері, але цього недостатньо. Боюся, що у нас є недоліки в логістиці, в промисловості, в розвідці супутників, у дронах з оптичним волокном, у спеціалізованому персоналі, в запасних частинах, в аспектах, виявлених у Білій книзі з питань оборони Європи, або у вирішальному питанні політичного демократичного керівництва всім цим. Зрештою, скористаймося цією чудовою нагодою і, захищаючи Україну та захищаючись від трампістських економічних і політичних ударів, зробімо рішучий крок вперед і запропонуємо, за участі поінформованих і мобілізованих громадян, більшу політичну інтеграцію ЄС, з тими країнами, які цього бажають, в одній з можливих федеративних моделей. Це реальний спосіб «оголосити незалежність», а не риторичними деклараціями.

Ніколас Сарторіус – юрист і письменник. Його остання книга – «Експансивна демократія» (Anagrama).