Освистувати Вінісіуса на «Сантьяго Бернабеу» у квітні, коли вирішується доля Ла Ліги і за три дні до матчу Ліги Чемпіонів, після того, як завдяки йому команда вийшла у фінал Кубка, і коли на інших стадіонах його називають «мавпою» або бажають смерті з 18 років — це властиво тому обмеженому мадридському фанатизму, який ніяк не викоріниться повністю. Це той уболівальник, що замислено, чухаючи потилицю, прислухається до аргументів антимадридистів, які у своїй черговій кумедній місії закликають «Реал» продати найкращого гравця світу у його 24 роки. Звісно. І привезти Елвіра Балича.

Під виглядом спокою та урочистості, помпезні до такої міри, що доводиться сідати, аби перевести подих, тут і там лунають голоси про Вінісіуса-скандаліста, Вінісіуса-невихованого, завжди вірусно розповсюджуваного через телевізійні нарізки та аудіо, надані компанією, що належить члену «Барселони» та заснована її гарантом. На «Бернабеу» треба продавати не шарфи, а дошки для записів.

«Порядок денний Вінісіуса», цей докірливий вітерець, що спершу просочується крізь щілини вікон, а закінчується тим, що якийсь уболівальник «Реала» біля стадіону вимагає його продажу до Саудівської Аравії (продажу до «Барселони» поки не вимагають, але дайте їм час, вимагатимуть і зі знижкою), настільки невігласьки закріпився на «Бернабеу», єдиному місці у світі, де Вінісіус бігав — бігав — спокійно, що неможливо відвести погляд, не відчуваючи сорому.

Ігрові помилки, які закидають Вінісіусу, можна перенести й на Мбаппе: нереалізовані вирішальні пенальті, відсутність концентрації та недостатня самовіддача в обороні. Якби Мбаппе освистали в якийсь момент сезону, це було б якщо не зрозуміло, то точно не скандально, адже це його перший рік. Але застосовувати це до Вінісіуса, після двох перемог у Лізі Чемпіонів із голами у вирішальних раундах, включно з фіналами, трьох чемпіонств у Ла Лізі та ще дев’яти титулів, — це привід замислитися над причинами. Ніби через його вибуховий та граничний характер на полі, його рівень толерантності на трибунах нижчий, ніж у інших. Але «Реал» — як і будь-який великий клуб — завжди мав у складі одного-двох «канібалів».

Справа не в тому, що він має бути безкарним за «те, що він нам дав», а за те, що він нам дає, включно з цим сезоном: хоч і не найкращим, він витягнув команду в чотирьох чи п’яти матчах, які коштують або можуть коштувати цілу імперію.

Так, ми всі колись втомлювалися від деяких дурниць Вінісіуса, багато з яких поширювалися без контексту (якщо вирізати провокацію, здається, ніби Вінісіус просто ходить і штовхає людей на вулиці). Нам також було ніяково за багато речей, пов’язаних із Кріштіану, і в цій медійній диспропорції (тій, що викликали футболісти «вершкових», і тій, що викликають інші) мадридизм рухається вже давно, реагуючи лише знизуванням плечима: дрібниці перебування на вершині. Але те, що частина вболівальників, завжди найбільш неуважна, завжди найбільш абсурдна, купилася на тезу, що Вінісіус зайвий у «Реалі» (вони справді в це повірили, хочуть підписати когось більш вихованого, можливо, Іньякі Габілондо), є реальною причиною для занепокоєння. Не пробачати Вінісіусу нічого, освистувати його після поганого матчу чи байдужого ставлення, карати за те, від чого цього року в «Реалі» майже ніхто не застрахований, — це бажання заплямувати бездоганну мадридську історію: дорогий молодий гравець приходить у великий клуб; спочатку невдаха і об’єкт насмішок, через два роки він починає відроджувати футбол-самбу і обходити найкращі захисти Європи. Це як освистувати Наполеона в Парижі після повернення з Аустерліца за те, що він наступив на курку.