У світі, де спрощені гасла часто захоплюють політичні та економічні дебати, небагато заходів є настільки ж небезпечно спокусливими, як обіцянка захистити нашу економіку за допомогою мит. Це звучить патріотично, особливо резонує з тими, хто почувається постраждалим від розвитку міжнародної торгівлі, і здається простим рішенням. Що може піти не так? Відповідь, як невблаганно вчить нас історія, — практично все.

На щастя, економічна історія, разом із численними дослідженнями та аналізом даних, пропонує міцну перспективу, яка підтримує майже одностайний консенсус серед економістів. Користуючись тим, що цими днями згадали Закон про тарифи Смута-Гоулі 1930 року, ми можемо пояснити, чому економісти рішуче стверджують, що мита є не лише невідповідним інструментом для вирішення проблем, пов’язаних із міжнародною торгівлею, але й значно їх поглиблюють.

У розпал Великої Депресії, 1930 року, президент Герберт Гувер підписав закон, що різко підвищив мита на понад 20 000 імпортних товарів. Він зробив це, переконаний, що рятує американську економіку. Аргументація, яку поділяли чимало політиків того часу, здавалася бездоганною: захистити вітчизняні галузі та робітників від нібито несправедливої іноземної конкуренції. Хто міг би заперечити проти чогось настільки очевидно корисного?

Однак уже тоді економічна спільнота попереджала про неминучу помилку. Понад тисяча економістів, у акті академічної сміливості, благали Гувера накласти вето на закон. Їхні попередження були проігноровані та навіть відкинуті як прості абстрактні теорії перед обличчям уявної політичної реальності (історія часто повторюється). Результат, як вони й передбачали, був катастрофічним.

Майже століття потому центральний аргумент для запровадження мит залишається тим самим: зберегти робочі місця всередині країни під гаслом «Зробимо Америку знову великою». Іронія полягає в тому, що саме ці робітники зазвичай першими поповнюють списки жертв, коли зводяться ці торговельні бар’єри.

Численні дослідження протягом багатьох років підтверджують, що після впровадження Закону Смута-Гоулі безробіття в США злетіло з 8% у 1930 році до руйнівних 25% у 1933 році. Таким чином, мільйони американців втратили засоби до існування, тоді як численні фабрики закрилися, а безліч ферм збанкрутували. Чоловіки та жінки, яких політики клялися захищати, врешті-решт вишикувалися в нескінченні черги до їдалень для бідних.

Хоча ці наслідки частково збіглися з наслідками самої Великої Депресії, пізніші аналізи, які змогли ізолювати вплив тарифного закону, підтвердили його значний внесок у ці жахливі наслідки.

Але шкода походить не лише від негативного ефекту самого мита, а й від реакції, яку викликають ці односторонні заходи. Частина катастрофи протекціонізму, започаткованого 1930 року, була спричинена торговельними репресаліями. Понад 25 країн відповіли запровадженням власних мит на американські товари. В результаті обвалився не лише американський імпорт, але й експорт. Так, до 1932 року продажі до країн, що застосували репресалії, впали на нищівні 31%. Кожен долар, нібито захищений митами, призвів до втрати багатьох доларів від продажів за кордон.

Найбільше постраждали сільське господарство та промисловість. Промислове виробництво, наприклад, впало майже на 47% між 1929 і 1933 роками. Фабрики, які спочатку святкували захист від іноземних конкурентів, незабаром зіткнулися з жорстокою реальністю: їхні експортні ринки зникли.

Але збитки не обмежилися втратою міжнародних ринків. Компанії, що залежали від імпортних компонентів, побачили, як їхні виробничі витрати різко зросли. Опинившись між зростанням витрат і падінням попиту, багато з них просто збанкрутували. Отже, ця реальність є уроком, який, схоже, дехто сьогодні забув. А саме: коли ви зводите стіни для міжнародної торгівлі, ви опиняєтеся замкненими всередині них. Протекціонізм, по суті, є формою самонав’язаної економічної ізоляції. А ізоляція неминуче призводить до збідніння.

Якщо наслідки для зайнятості та промисловості були руйнівними, то вплив на ціни та купівельну спроможність був не менш травматичним. Імпорт став надмірно дорогим для більшості, різко скоротивши вибір споживачів та усунувши конкурентний тиск, який допомагає тримати ціни під контролем. Нерівність посилилася, а бідність зросла.

Зрештою, американський середній клас і робітники, вже постраждалі від безробіття та невизначеності, спричиненої крахом у жовтні 1929 року, побачили зростання вартості життя саме тоді, коли найменше могли собі це дозволити. Мита на практиці спрацювали як регресивний податок, що непропорційно вдарив по найуразливіших верствах населення. Адже посеред рецесії різке підвищення податків поглиблює її, ведучи до депресії.

Це незручна правда, яку захисники трампізму (так звані ліберали) зазвичай оминають: мита є, зрештою, прихованим податком на власних громадян, яким вони нібито прагнуть допомогти. Це надмірне втручання держави, що дивним чином нагадує події 1773 року з так званим Бостонським чаюванням, початком американської революції. Сьогодні «король Трамп» знову атакує своїх громадян з тими ж гаслами. І ця демонстрація економічної автократії має реальні наслідки для його громадян, адже штучно завищуючи ціни на імпортні товари, вона не лише зменшує купівельну спроможність сімей, але й дозволяє вітчизняним виробникам підвищувати ціни без необхідності покращувати свою ефективність чи якість.

Найбільш розчаровує в цій історії не лише завдана економічна шкода, а й упертість, з якою ми, схоже, ігноруємо її уроки. Консенсус серед економістів та істориків є переважним: Закон Смута-Гоулі був катастрофічною помилкою, яка поглибила світову економічну кризу. Це було настільки очевидно, що лише через чотири роки сам Конгрес США делегував контроль над торговельною політикою президенту, неявно визнавши свою необачність і започаткувавши десятиліття лібералізації торгівлі, що значно сприяло післявоєнному процвітанню, хоча спокуса протекціонізму періодично відроджується.

І все ж, майже століття потому, ми знову чуємо ті самі протекціоністські аргументи, можливо, з новою риторикою, але по суті ідентичні. Знову обіцяють, що мита «врятують робочі місця» та «оживлять галузі», ніби історія нічому нас не навчила.

Але сучасний контекст посилює ризики. Сучасні економіки незрівнянно більш взаємопов’язані, ніж у 1930-х роках, що робить мита потенційно набагато шкідливішими сьогодні. Глобальні ланцюги поставок означають, що майже жоден продукт не є повністю вітчизняним чи іноземним. Економічний націоналізм — це не просто погана ідея; на практиці це химера. Будь-яке значне підвищення мит викличе ефект доміно, який знищить робочі місця в імпортуючих та експортуючих галузях, підвищить ціни для споживачів і загальмує загальне економічне зростання.

У цьому сенсі мита є справжньою тихою зброєю в торговельних війнах, які ніхто не може виграти. Вони діють як економічний вірус: спочатку вражають окремі сектори, але з часом ослаблюють весь економічний організм.